Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Мабуть, не добив її, – мовив Павло.

– Самі випадковості, – буркнув Созонт. – Коли вже я б'ю, то б'ю належно. Що ти на це, брате Михайле?

Я мовчав. І тут ми побачили, що стежкою повільно й урочисто йдуть Микитині учні, цього разу була з ними й Марта, яка так неподобно мені наснилася, і я відчув, що барва кинулася мені на щоки; до речі, сну я співподорожанам не розказав.

Микитині учні підійшли й мовчки порозсідалися на траві.

– Ми взяли цього разу й Марту, – сказав Антоній, – бо вона духовна наречена святого і житіє його знає не згірш нас. Чи закінчив, брате, свою роботу?

– Закінчив, – сказав Созонт, – хоч, може, й поспіхом. Через це все, що зауважите, буде неухильно виправлене й переписане.

– Тоді читай, а ми послухаємо, – запропонував Антоній. У цей час затріщало галуззя й зашелестіли кущі – з них почали вигулькувати уломні та почварні. Ставали, як і вчора, довкола нас колом й мовчки дивилися.

– Ліпше, коли читатимеш ти, брате Антонію, – мовив Созонт. – Поглянь, чи розбірлива моя рука. – Созонт простяг йому зшитка.

Але Антоній не рухнувся.

– Не маємо підстав тобі не довіряти, – рівно повів. – Читай ти! Але читай повільно, розбірливо, із зупинками, щоб тебе почули всі.

Уломні та почварні стояли довкола колом, повитягавши з увагою голови. Диякон читав, як у церкві, чітко, роздільно і спокійно. Все було записано точнісінько так, як перед цим переповідалося, і я ще раз подивувався великій пам'яті Созонта. Й сам мав немалу пам'ять, але він віддавав розповіді слово в слово, без найменшого відхилення, принаймні так мені здалося. Микитині учні слухали з глибочезною увагою, тільки Марта видавалася цілком байдужою, на Созонта не дивилася, а поглядала вряди-годи на Симеона. Той на її позири не відповідав, бо весь віддався слуханню: мені здалося, що саме до Симеона ця дівчина не байдужа. Здається, помітила, що я за нею стежу, бо обпекла мене позиром зовсім так само, як уві сні, але відразу ж відвернулася й почала розглядати поблизьке дерево. Я зирнув туди й побачив: скаче по гілках вивірка.

Почали закрадатися сутінки, коли Созонт закінчив читання.

Після кожної історії він зупинявся, чекав на зауваження і, тільки коли всі стверджували, що зауважень нема, продовжував повість.

– Усе достеменно, – сказав Антоній. – Але, як на мене, мусиш вичорнити речі: про Кузьму та карлика Мусія. Вони житія святого Микити не стосуються.

– Чи ж не з волі святого Микити те з ними сталося? – спитав Созонт. – І хіба то не чудо?

– Святий Микита не вбиває, – мовив Антоній. – Це, може, й справді чудо, але вбили вони себе самі з волі Божої. Хіба що преподобний одмовив їм у своєму захисті.

– А по-моєму, це і є чудо, – мовив Теодорит. – Коли святий позбавляє когось свого захисту – чи це не його воля?

– Хай скажуть інші брати, – мовив Антоній.

Євагрій та Георгій підтримали Антонія, а Симеон та Никифор – Теодорита.

– Для таких випадків нам і потрібна сестра Марта, – сказав Антоній. – Твоє слово, сестро!

– Це чудо! – сказала вона, закохано дивлячись на Симеона.

– Тоді хай залишається як є, – мовив Антоній.

– А чи не запитати про це самого святого Микити? – обережно спитав Созонт. – Мені б не хотілося поширювати сумнівних речей.

– Преподобні відмовився брати в цьому участь, і ти це чув, – з притиском прорік Антоній. – Поклав послушання звірки на нас, недостойних. Отож, коли вирішили, що оповіді можуть вважатися чудом, хай так і буде. Амінь.

– Амінь! – сказали всі Микитині учні і повставали.

– Чи святий сьогодні спускатиметься? – спитав Созонт.

– Так, як казали, – відповів Теодорит. – Спускатиметься.

– Чи можна підходити до нього на розмову?

– Хіба в тому разі, коли почне сам, тобто коли сам звернеться до тебе. Але зазвичай він у розмови не вступає, – сказав Антоній. – Про що хотів би з ним розмовляти?

– Спитати про Кузьму та карлика Мусія, – відказав Созонт, – бо сам маю тут сумнів.

– Який же маєш сумнів? – спитав Антоній неприязно.

– Вважаю, як і ти, вони загинули зі своєї волі.

– А я вважаю так, як ми вирішили, – твердо прорік Антоній.

– Тоді хай підтвердить це Євагрій та Георгій.

– Я згодний, що це було чудо святого Микити, – сказав Євагрій.

– І я також, – повів Георгій.

– Тоді в мене сумнівів нема, – сказав Созонт. – І ще одне: чи віддавати вам зшитка, щоб передивилися без мене?

– Чи є в ньому інші записи? – спитав Антоній.

– Є, – мовив Созонт. – Ті, що я понотував до приходу на святе місце.

– Тоді зшитка нам дай, бо зараз читати темно, – мовив Антоній. – Уранці його повернемо. Що тебе цікавить ще?

– Коли все гаразд, чи можемо зранку звідси вирушити?

– Вже сказали: все у вашій волі, – проказав Теодорит.

– Чи нас хто переведе через Око Прірви й через болото?

– Через Око Прірви переведемо, а далі дорога безпечна, – сказав Теодорит.

– Боюся, що заблукаємо, – мовив Созонт.

– Зі своєю проникливістю не заблукаєш, – сказав Антоній.

І вони пішли на стежку, сутінки відразу ж їх ковтнули, так само мовчки порозходилися поміж кущів та дерев уломні й почварні.

– А тепер, брати мої, – сказав Созонт, – давайте по молимося кожен за себе, бо хто знає, що принесе нам і ніч наступна, й завтрашній день. Хай допоможе нам Господь!

І ми розійшлися, усамітнившись, щоб віддатися якнайщиріше молитві.

Я сказав у тій молитві:

– Боже мій! За твоєю волею сюди потрапив, забажай, аби звідси вибрався неушкодно. Збережи,