Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

Ішов я стежкою у глибокому лісі, аж раптом побачив сестру Марту, яка визирала з-за стовбура, показуючи оголені перса. Я кинувся туди, а вона засміялася, вибігла на стежку, цілком гола, й побігла, але так, що скільки не наддавав я бігу, а скоротити відстань між нею і собою не міг. Тоді сів під деревом і почав віддихуватися, втираючи з лоба ряс ний піт. Марта ж перестала від мене тікати, зайшла у ліс, за хвилю я відчув, що мене сильно схоплено ззаду за руки, відтягнуто так, що охоплював ззаду стовбура, а п'ясті міцно зв'язано. Якась сила звела мене на ноги й поставила, а Марта почала бігати довкола стовбура, обплітаючи мене поворозом, – за хвилю я стояв припнутий до дерева, а коли глянув на повороза, що стягував мене, жахнувся – була то довжелезна змія, хвіст якої волочився по землі, а голова була Мартина і похитувалася якраз супроти мого обличчя, висуваючи роздвоєного язичка.

– Чи добре тобі? – чи сказала, чи засичала Марта-гадина.

– Але ж задихаюся! – пролепотів я.

– Оце і є плотське задоволення, – засміялася Мартина голова, – у тих, що ганяються за блудницями.

– Але ж я ніколи не ганявся за блудницями та й ніколи нічого із жінками не мав, – вичавив я із себе.

– Оце і є твій гріх, – прошипіла Марта. – Дав тобі Бог оце? – Вона поторсала моє набубнявіле вудо. – Чому марно всихає? Чому вбиваєш своє насіння лихою волею своєю, а не єднаєш його за призначенням з насінням жіночим?

– Бо моє призначення ростити духовні плоди, – сказав я.

– А я тебе примушу зростити плід земний, – прошипіла Марта. – Ввійди в мене!

– Згинь, пропади, маро! – закричав я. – Старий я уже для земних плодів, змертвілий!

– Коли б був змертвілий, не ганявся б за мною і не ба жав би мене, а так ти не мертвий. І оце в тебе не мертве. – Вона знову поторсала моє вудо.

– Не творитиму блуду! – мовив героїчно я.

– Ти вже його твориш, твориш, хіба не відчуваєш?

І я відчув, як у мене впилося зміїне жало. Пекучий вогонь охопив тіло, і почав згоряти я в ньому разом із деревом, до якого був прив'язаний. Вогненні язики охопили мене й пожирали, і закричав я дико, а відтак і прокинувся.

І тут побачив Созонта, який бив палицею по землі.

– Що таке сталося, брате? – крикнув я перелякано.

– Вже нічого, – мовив Созонт і підняв із землі палицею мертву й підвислу змію. – Добре, що не зміг заснути і знову сів за писання. Ще мить, і мав би ти, брате, біду! Вона виповзла на тебе!..

Павло теж прокинувся й перелякано дивився.

– Це вона приходила по мене, – сказав самими вустами.

– Не бери дурного до голови, – мовив Созонт. – Коли б прийшла по тебе, то не помилилася б. І запам'ятай, брате, марновірство – це також гріх.

Созонт поколихував палицею, намотуючи на неї мертву гадюку. Але вона зірвалась і впала в траву.

– Самі випадковості, – буркнув. – Уломні та почварні також сплять на землі і не бояться змій, отже, їх тут не повинно бути.

– Змії в болотах – звичайна річ, – сказав я, цокотячи зубами від пережитого.

– Тоді я теж марновірний, хай простить мені Бог. «Марнота сама – кожна людина жива» – здається, так співав Давид.

У цю мить загорлав півень, кличучи усіх на трапезу. Звук увіч виходив звідтіля, де була загорожа, стовп й хижа Микити.

– Святий Микита кличе нас підкріпити свою плоть, – сказав із усмішкою Созонт. – В мене кишки розриваються.

– Я не піду, – пріло сказав Павло. – Не хочеться мені їсти.

– Тоді віддаси подане тобі нам, – сказав Созонт. – А як у тебе, брате Михайле!

Зуби в мене вже не цокотіли, але їсти я так само не хотів, так Созонту й сказав.

– Тоді я залюбки з'їм і твою частину, – мовив Созонт. – Рушили!

Ми пішли на стежку, вже цілком заповнену уломними й почварними. Останнім стояв кривоносий чоловічок із грубою палицею.

– Чи водяться тут, на острові, змії? – спитав у нього Созонт.

– Змії? – перепитав чоловічок, був він уломний, але не почварний. – Ні, не бачив. А ти бачив? – спитав з інтересом.

– Ми тут люди нові, спимо на землі, ото я й запитався, – сказав преспокійно Созонт.

– У болоті змії є, – сказав поважно чоловічок. – Але святий Микита їх сюди своїми молитвами не пускає. Хіба б яка повзла до святого на зцілення.

– Святий зцілює змій? – спитав Созонт.

– Святий усе може, – згукнув чоловічок і шморкнув носом.

– Кажу тобі, брате, – прошепотів Павло, коли чоловічок відвернувся. – Її послано по мене…

– Послано ким?

– Хіба я знаю, – шепнув Павло. – Нічого тут не знаю, нічого не розумію, але жах усі вуди сковує, брате!

– Кріпись, – стиснув йому руку біля ліктя Созонт. – Жах тебе сковує, бо собі накликав його. Мене ж чи Михайла не сковує.

– Бо ви з цього острова вийдете, а я ні.

– Чи можна вгадати долю свою, брате Павле? – сумно спитав Созонт. – Коли б загаявся на мить, не ти, а брат Михайло був би мертвий. Тож у миті наше життя, у миті – і смерть.

Созонт і тут виявився мудріший за нас: від їжі ми відмовилися і ніби згодилися віддати свої частки йому як найдужчому, але, діставши харчу у горнятка, і я, і Павло поживу виковтали так само спрагло, як свою Созонт, чи як чинили те, повсідавшись навкіл, уломні й почварні. Голоду юшка нам не прискромила, але