Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук
– Во-на до ме-не при-йшла! – прохрипів він. – Ті-кай-те! Тіка…
І випустив дух.
Тоді я відчув, що сльози котяться мені обличчям. Світ застелився пеленою, а рука Павлова, яку ще тримав, почала швидко холонути.
У цей час затріщали кущі – біг до нас Созонт.
– Що сталося? – спитав задихано.
Я мовчки кивнув у той бік, де лежала розтовчена змія.
– Забагато змій на острові, на якому вони не водяться, – сказав Созонт.
Тоді уклякнув біля мене й погладив Павла по волоссі.
– Бідний, бідний, мій побратиме! – мовив. – Усе-таки я тебе не зберіг!
Ми сиділи на землі, занурені в глибоке, чорне мовчання, а небо на сході палало.
– Чому вони його вбили? – спитав я.
– Щоб виконати приречення Микити, – коротко відказав Созонт.
– Що робитимем із тілом?
– Спробуємо забрати із собою. Не хочу, щоб його кидали в Око Прірви. Хочу, щоб його взяла в себе, як належить людині, свята матінка наша – земля.
І тут, поруч із мертвим Павловим тілом, Созонт утомлено розповів, що він зміг побачити й вивідати.
Коли наблизився до огорожі із стовпом, в хатині горіло світло. Сторожі він ніде не побачив, тому зміг під крастися до хатини й у щілину засувки уздрів, що всі вони сидять за довгим столом, була там і Марта, і їдять. Бачив Созонт хліб, м'ясива, пили мед, а на чолі столу сидів не Микита, а таки Симеон. Говорили досить тихо, але вловив: ділилися враженнями відбутого видовища, зокрема балакали про те, що в цей час кілька уломних та почварних чоловіків таки злягалися із жінками. Говорили про те досить весело і сміялися.
Потім Симеон сказав:
– А зараз відбудемо тайну вечерю! Ходи, Марто, на чати, бо той диякон мені не подобається. Дуже вже він утикацький!
Тоді Созонт змушений був від хатини відійти. Марта вийшла і ходила довкола, як сторожовий пес, приглядаючись і прислухаючись, отже, Созонт нерухомо лежав на землі, відійшовши поза загорожу. Так тривало досить довго, аж зарипіли двері й вийшов Микита. Підійшов до Марти і вщипнув її за сідницю, та досить активно від нього оборонилася.
– Ти, зігнилий покидьку! – сказала. – Не чіпайся мене! Микита засміявся й поліз на стовпа.
Тоді вийшов із хатини Симеон. Марта кинулася йому в ноги й обійняла за коліна, цілуючи одежу. Але Симеон відкинув її, аж засторчувала, підійшов до загорожі і, незважаючи на дівчину, підняв хламиду й помочився.
– Степане! – простогнала Марта. – Чому не хочеш мене?
– Бо я мертвий для цього світу, – сказав, оправляючи одежу, Симеон. – І вже давно не Степан. Іди спати!
– Не відганяй мене, Степане, – заскиглила дівчина. – Усе, що скажеш і що захочеш, для тебе зроблю. Тільки не відкидай мене! Годитиму й милуватиму, пеститиму – рабинею тобі буду!
– Вже не раз казав і ще раз кажу: мертвий я для цього життя і світу. Забирайся!
– Але ж я заради тебе сюди прийшла! – зойкнула Марта.
– Не жену тебе з острова, – мовив зимно Симеон. – Хочеш служити моїй справі, тобто Господу, служи! Убивай своє тіло, як я його вбиваю. Ви тут жерли м'ясо, а я тільки хліб та воду їв – і ти так їж. Стань нареченою не моєю, а Божою, погаси в собі пекельний вогонь, який тебе їсть, і заспокоїшся.
– Нікого іншого не хочу, тільки тебе, Степане! – зойкнула Марта. – До тебе розпалений мій вогонь. На! Дивись!
І вона зірвала із себе хламиду і гола вклалася перед ним.
– Візьми мене, візьми! Так пече, що не можу стерпіти, спопеліла я вся!
– Це диявол у тобі пече! – холодно сказав Симеон. – І не спокусиш мене.
– Диявол мене пече! – скрикнула дівчина. – Але диявол мій – це ти, Степане! Ти!
Тоді Симеон озвірів. Накинувся на неї й почав бити її ногами.
Вона охала і стогнала сласно, звиваючись, як змія.
– Ще, ще, любий! Бий мене, вбивай!
І він знову почав тусати її ногами, хриплячи:
– Ти посудина дияволова! Сучка! Не спокусиш мене, швидше тебе справді заб'ю! Згинь, пропади!
Вона знову застогнала і розслабла.
– Все! Диявол мене вже покинув, Степане! – сказала глухо.
– Тоді вставай, одягайся і заберись із очей! – мовив грізно, важко дихаючи, Симеон.
Марта встала, повільно вдяглася, рухи мала розмлоєні. Кинулася йому на шию й поцілувала пристрасно.
– Люблю тебе, Степане!
– Згинь, сатано! – крикнув Симеон.
Тоді вона кинулася вдруге йому в ноги й почала цілувати постоли.
– Ти мій сатана, ти! Раба я твоя!
– Коли ти моя раба, наказую тобі йти геть і заспокоїтися. І не зви мене більше Степаном. Симеон я!
Марта покірливо встала і, схиливши голову, пішла до воріт. Симеон сплюнув тричі, перехрестився й пішов у хатину.
– Мало ти її, сучку, бив, – ознався із стовпа Микита.
– Згинь і ти! – сказав Симеон, позирнувши вгору, і раптом застогнав: – Господи, як мені з вами важко!
– Тоді полізь на моє місце, – сказав Микита, – і спробуй, як тут легко.
