Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук
– Не зупиняйся! – закричав Симеон. – Пішли швидко! Стежка під ногами коливалася, Симеон ледве не побіг нею, а я несвідомо, наче прив'язаний до нього, подався слідом, ледь-ледь торкаючись хитливої опори під ногами й балансуючи схопленою обома руками навпереваги тичкою. Ми вскочили у простір темної води, і я на всі груди вдихнув повітря. Було воно чисте, живисте й повне добропахучості; від того запаморока минула, і я хотів зупинитися, щоб озирнутися.
– Не зупиняйся! – закричав знову Симеон, не зменшуючи швидкості, і я таки не зупинився й не озирнувся. Ще раз глибоко вдихнув і знову поринув у задушливі хвилі сивої пари. Стежка вже перестала хилитатися, глибина води почала зменшуватися, в голові знову попливли барвисті пасмуги, згинаючись і закручуючись, і я силою волі знову запалив свою свічку остороги. Симеон також ні разу не озирнувся, але ходу сповільнив, і це було до речі, бо я відчував, що зімліваю, що мене вже наповнює не смердюча пара, а страх, власне, жах, який і гнав мене, ніби стьобав по голові батогом, і я майже осліп, вже нічого навдокіл не бачачи, тільки освітлу пляму стрибливої переді мною Симеонової спини. Вода вже була не по груди, а по пах, але нудота збільшила ся, і я виригнув із себе всі рештки убогої їжі, які мій живіт ще утримував, – була то жовта, їдка вода. Але це принесло мені сяку-таку полегшу, що й дозволило подолати решту дороги, яка привела нас до купини, що виступала із води, де росло кілька немічних берізок з блідавими невеличкими листками; очевидно, саме тут було вбито кілки, що тримали стежку з цього боку Ока Прірви.
Симеон вискочив на сухе й подав мені палицю. Я схопився за неї однією рукою, другою оперся на свою, хоч упір мала непевний, виліз на сухе і впав на землю. Але не дозволив собі відпочинку, тому сів і обернувся в бік заводі. Була вона спокійна й нерушна, мирно диміла біляста вода, нерушно застигла вода темна, і плавали біля того кола у білястій мари, але Павлового тіла на них не було, так само ані сліду не залишилося від Созонта. Тоді тілом моїм пройшли корчі і я заридав, як дитина, відчуваючи, що з повік моїх котяться великі, як горох, сльози.
– Чи дуже любив цих людей, що так плачеш, брате Михайле? – спитав Симеон з якимсь холодом у голосі. – Може, раніше їх відав, не тільки пізнав у дорозі?
– Раніше їх не відав, – мовив, – а плачу, бо це були люди: Павло душі благої, а Созонт – великого розуму й знання.
– Великий розум і знання людині шкодять, – смутно мовив Симеон, – і до кривомисля справляють.
– Що знаєш про цих людей? – з тугою спитав я.
– Менше, ніж ти. Не сумуй на смерть, бо вона хоч і печальна, але не страшна, – відказав Симеон. – Що життя в цьому світі, брате Михайле? Тільки крок між народженням, та смертю. Учора прийшов, а нині йдеш. Страшна, брате, не смерть тіла, а душі, а життя наше – це дорога у житла смерті, мимолітний подих тих, що її шукають. Через це щохвилини заглядає смерть у вікна наші і що ми перед нею? Трава перед косою.
– Чи що вчинили ці люди достойне смерті? – спитав я крізь сльози.
– Може, і вчинили, а може, й ні – не знаю їх добре, – тим-таки тоном мовив Симеон. – Смерть приходить коли захоче і бере кого захоче. Нещасні ми, люди! Бо хто нас визволить од тіла смерті? Ми страхом смерті тримаємось у неволі, а неволя – це і є земний світ.
Він замовк, і ми дивилися на плесо Ока Прірви. По той бік проглядався берег, на якому стояли, ніби непорушні стовпчики, Микитині учні. Туманець, який вився від води, робив їх привидними. І мене знову пойняв страх, затопив, захопив, поглинув – захотілося якнайшвидше покинути це прокляте місце, не мав я більше сили на пережиття. Хотіло ся забитись у якусь руру, криївку, заплющити очі й передумати ще раз усе, що сталося. Продумати і зв'язати нитки, які так і залишалися незв'язані, – чи збагну я щось? Те, чого боявся Созонт, сталося, отже, смертю своєю він підтвердив свої здогади. Але зараз я не міг про те міркувати, надто вичерпаний, змучений і зморений був. Зараз хотів одного: самотності і спокою.
Коли розмовляли, не дивився я на Симеона, а тепер глянув. Стояв, безмовний і непорушний, як ще один стовп, ніби уподібнювався до тих остовпілих послідовників своїх чи сам ставав їм у приклад. Скорше останнє: обличчя його величаво надихнулося, і ніби в самописі пробував або ж відчував себе так, як вождь чи полководець, перемігши у великій, кривавій битві і для якого трупи ворогів – на радість, не на смуток. І в цю хвилину не знав і не відав цей бідолаха, що його перемога – це знак поразки його, що, смертю часом переможений, побиває смерть, що не Ісуса перемогли розпинателі його, а він їх, що і в кволості є сила більша видимої, а смиренність достойніша самозарозумілості. Не знав цей бідолаха, що, переступивши межу, його розум окривлюється, стає уломним та почварним, адже страшно мені було почути від нього: «Великий розум та знання шкодять людині і до кривомисля справляють», – бо це він про себе сказав, а не про Созонта. Тобто цю істину він відав, але не себе нею звіряв, а переможеного собою, не знаючи, що в ущербленій правді вже немає правди, що ущерблене добро – вже не добро, а ущербний розум – уже й не розум. Ось чому жахнувся я, побачивши того самонадихнутого переможця, і остережний вогник знову, як свічка, запаливсь у моїй голові.
– Дякую Тобі, брате Симеоне, що перевів
