Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

– Чи перейдеш сам болото? – спитав Симеон.

– Ти викликався нас тільки через Око Прірви перевести, – відповів я.

– Сказав те, думаючи, що із проникливим Созонтом підеш, – мовив Симеон. – За тебе ж боюся, а ти до сердця мені.

Я хотів спитати: «А хіба не знав, що Созонт загине?» – але остережний вогник в голові запалав яскравіше, і я про мовив інше:

– Чим же припав тобі до сердця?

– А тим, що майже мертвий для світу цього – це і святий Микита тобі сказав. Тим, що твій великий хист пропав і не повернеш ти його. Але ще не дійшов, брате, вищої досконалості і проклятий світ ще тебе у собі тримає. Отож піди ще раз у нього й переконайся – чужий він тобі й ворожий. Немає тобі в ньому місця і вже ніколи не буде.

– Що ж тоді, брате Симеоне?

– Тоді помреш для світу остаточно. А коли це пізнаєш, то можеш згадати нас, померлих для світу, і захочеш сюди повернутися. Скажу тобі: приймемо тебе з радістю. Але ми нікого не силуємо й нікого до себе не кличемо – все у волі твоїй.

– Тому й хочеш провести мене через болото?

– Саме так, брате Михайле. Було б шкода, коли б не пройшов спасенного для душі шляху, а ти на нього ступив.

І зовсім сумно мені зробилося – цей чоловік був переконаний у правді своїй і перевазі. Отже, вірив, що переможе й мене, єдиного живого із тих, котрі прийшли до нього в гості. Відчув і пізнав, що з усіх я найслабший, найбільш зламаний духом, отже, немає потреби його в мені зламувати – це можу вчинити і я сам. І мав він тут повну рацію. Але однієї речі не враховував, того, що несу в голові написане без паперу й пергамену новітнє Євангеліє, вкладене туди Созонтом, ніби у скарбницю, і що я таким чином є його ворогом, хоч він був цілком переконаний, що ворога свого, Созонта, не тільки переміг, але й поглинув, як щука малу рибину.

– Обдумаю твої слова, брате Симеоне, – сказав я. – Але навіщо печалитися моєю долею: не в нашій волі народитися і вмерти, то ж чи треба боятися небезпек? Покладемо все на волю Господню, не нашу – хробаків земних: захоче Господь мене забрати, не до кінця умерлого для світу, хто його в тому спинить? Коли ж захоче поставити на стежку, про яку кажеш, цією стежкою я й піду, бо звик його волі впокорюватися.

– Отже, не боїшся вмерти? – з інтересом спитав Симеон.

– Не боюся, – відказав я. – Хіба треба боятися невідворотного?

– Добру річ сказав, брате Михайле, – усміхнувся приязно Симеон. – І святий Микита, і ми всі молитимемося за тебе, болото відтак напевне перейдеш. Хай буде так, як сказав святий Петро: «Скуси вам для випробування посилаються». Сподіваюся, що скоро побачимо тебе серед нас.

– Як же сам, повернувшись, перейду Око Прірви? – спитав я.

– Знайдеш спосіб. Захочеш, то й перейдеш.

Я встав, і ми обійнялися. Поцілувалися тричі, але при цьому дивну річ відчув: здалося увіч мені, що обіймаюся й цілуюся із трупом. Тіло його було так само холодне й неживе, як це недавно у покійника Павла. Я здригнувся.

– Промерз у воді, брате Михайле, – тепло сказав Симеон, відсторонюючись. – Погрійся на сонечку, воно вже світить, і прийди до тями. День сьогодні заповідається добрий.

Сонце над нами і справді світило. Але не ясне й не гаряче, а закутане, як у вовняну хустку, у сірі хмари. І день, подумав я, навряд чи заповідається добрий, адже не було вранці на траві роси – не омилося щоранковою святою водою зело земне.

Симеон зануривсь у воду та й пішов, не озираючись, через Око Прірви. Ішов легко, без остороги і швидко. Поринав усе більше у воду, до речі, куріти вона раптово перестала – підбите сонце з'їло випари, від чого й завмерлі постаті Микитиних учнів, а властиво Симеонових, повиразнішали і вже не виглядали як розмиті.

Я знову сів на траву і провів по ній долонею: роси не було й тут, не блищало й чахле листя берізок.

– Не заповідається добрий день, Симеоне, – сказав смутно. – Не заповідається!

Але Симеон був уже далеко. Я ж сидів і дивився. Ось він наблизився до місця, де плавали Павлові мари, зачепив їх палицею й поволочив за собою.

Сидів на купині, доки Симеон не перебрався через Око Прірви. Антоній допоміг йому витягти з води Павлові мари; Микитині учні зійшлися і щось перемовлялися, а тоді рушили між дерева, за хвилю розчинившись поміж них. Тільки тоді я зміг помолитися за упокій душ Кузьми, Павла та Созонта, моїх співподорожан, яких ковтнуло Око Прірви, а молячись, незмірну печаль відчував і немало плакав, бо ці люди, найбільше ж Созонт, приросли мені до душі.

Сонце почало припікати і зігріло мене, вирвалося з-між хмар на вільний простір, і цей простір також був круглий, як і Око Прірви. Я повернувся спиною до заводі і вдруге помолився, але цього разу, щоб Бог допоміг мені в незнаній до розі. Переді мною лежав залитий водою, з купинням й очеретяними виспами, з рідкими деревцями безмежний простір, який мені треба здолати самотужки. Сонце вказувало, де схід, Микитин острів був на півночі, я ж мав рухатися на південь.

Почав обмірковувати те, що знав про дорогу через болото. До острівця, на якому ночували і де востаннє варили куліш, було півдня дороги, може, трохи більше, від острівця до землі сухої – день. Симеон сказав, що допитливий Созонт знайшов би шлях без його допомоги; коли це був насміх, ця заувага без значення, коли ж казав правду, дорога мала б бути якось позначена.

У