Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук

Я ще здобувся на силу, щоб дістатися до села Турчинки, саме того, що його зруйнували татари, і тут заліг від болотяної гарячки, як називали цю хворобу селяни. Мене трусило, бачилися всілякі мариська – більшість з яких змивав із мене наступний ранок, і таких ранків я зустрів у Турчинці три. Тоді почав помалу приходити до тями. Селянин, який прийняв мене із християнського милосердя до себе, дуже дивувався, почувши, що я сам, без провідника пройшов болото, і прямо сказав, що мене зберіг Бог.

Ледь-ледь поправившись, я рушив на Житомир, але йшов цей шлях не три дні, як раніше йшли ми, а добрих п'ять – сили мав мало. Коли ж перерахував дні, то здивовано відзначив, що їх минуло, відколи рушили в мандрівку, напрочуд небагато: три дні дороги до Турчинки, два дні – перехід через болото, два дні на острові, отже, я зі своїми співподорожанами, Созонтом та Павлом, пробув у мандрівці разом лишень тиждень. Мені ж здавалося, що проминули довгі роки. Коли ж зважити, що йшов я два дні через болото, чотири прохворів у Турчинці, п'ять добирався до Житомира – чотири йшов, а день провів у священика Івана, в якого ми зупинялися, у Черняхові – тут мене умовили перепочити, то всього у мандрівці провів я вісімнадцять днів. Отцю Івану в Черняхові я коротко розповів те, що з нами трапилося, і він жахнувся. Я попросив у нього сповіді, і він відпустив мені гріхи, сказавши, що я нічим не прогрішив. Але я вважав, що це не так – тоді, коли вирушили з Созонтом через Око Прірви назад, мені годилося б настояти й піти за марами ззаду; можливо, у такий спосіб я зміг би Созонта врятувати. Розповідаючи отцю Івану про те, що з нами сталося, я виклав тільки достеменні факти, не торкаючись здогадів Созонтових і не вдаючись до докладнішого опису, не подаючи і власних припущень, та й не звинувачуючи нікого, тобто сказав, що Кузьму й Созонта проковтнуло Око Прірви, а Павла вкусила гадюка. Але Отець Іван при простоті своїй, уважно мене вислухавши, все-таки запитав:

– А чи не було в тому чиєїсь лихої волі?

– Боюся судити, панотче, – сказав я, – щоб не здобутися більшого гріха. Окрім того, мені ще треба все ретельно продумати.

Отець Іван із своєю кругленькою паньматкою мали твердий намір зловити для мене й зарізати гуску, але я від того відмовив їх, сказавши, що вельми виснажений, їв останнім часом саму дещицю, тож важка їжа може мені зашкодити. Отець Іван, подумавши, згодився, хоч його хлопці вже готові були до ловів. Отож мене в той день відпоювали молоком, дали з'їсти меду, хліба та легких страв, що мене достатньо покріпило, тож дорога від Черняхова до Житомира стала мені легша. Отець Іван був настільки люб'язний, що провів мене зі своїми хлопцями до краю містечка і при розлуці обійняв мене і сказав:

– Хай боронить тебе Господь! Завжди думав, що той Микита шелихвіст!

Удруге розказав очі в очі про те, що сталося, ігумену Григорію, вже в Житомирі, але цього разу просторо, не втаюючи підозр та здогадів Созонтових, тобто оповів те, що повелів мені диякон, – винесене в голові Созонтове мисельне писання, від себе ніяких припущень і цього разу не по даючи.

Отець Григорій сказав, що йому треба про почуте добре поміркувати, й відпустив мене набратися сили. Виявилося, що ігумен, не чекаючи мого повернення («Чому?» – подумки спитав я себе), викликав до Житомира свого учня Петра для спроби чи помочі мені при писанні Житомирського Євангелія, і той Петро вже розпочав роботу («Чи отець Григорій сподівався, що я можу не повернутися, – спитав себе подумки, – чи таки зневірився в моєму хисті?»). Ігумен ніби підслухав мої думки і сказав, що Житомирське Євангеліє при бажанні творитиму я, але треба подбати й про наступників моїх, бо моя велика вправність та художество, мовив він, не мають залишатися тільки в мені, а перейти до учнів, аби продовжитись у часі.

Хотів одразу ж піти й подивитися роботу учня Петра, але тіло мені раптово охопила млість – я ще не відпочив з дороги, тож ігумен відіслав мене добре виспатися й прийти до сили, тобто можу бути цілком вільний, поки не отямлюся, – тим часом він продумає добре те, що я йому оповів, маємо часу досить, й нікуди мені вже поспішати не треба. Допоміг мені дійти до своєї келії, гукнувши послушника, бо виявило ся, що сам я іти не зміг, і вони повели мене опідруч, по тому вклали на ложе, і я одразу ж поринув у темну прірву сну – такого глибокого, що не снилися мені ніякі мариська, тобто зі світу цього ніби пропав і проспав так дві ночі й два дні, прокинувшись під вечір, коли моє мешкання залило жовтим вечірнім світлом.

Біля ложа сидів ігумен і, коли я розплющив очі, всміхнувся радісно.

– Прокинувся нарешті, – сказав він, – а то я вже боятися за тебе став.

І він дав мені напитися якогось покріплюючого зілля. Зілля допомогло, і я звільнився від запаморочення після такого довгого сну і зміг сісти на лежаку.

– Все в тебе гаразд? – спитав ігумен.

– Так, отче, – мовив я. – Але здається, що та мандрівка була важким і почварним сном.

– Я мав час обдумати все тобою оповіджене і вважаю: маєш виконати заповіта Созонта-диякона.

– В який спосіб? – спитав я.

– Запишеш, що побачив і пережив, нічого не втаюючи до найменшої дрібниці. Повезу те писання митрополиту, щоб порадитися з ним.

– Зайняло б багато часу, – сказав я. – Як же з писанням Євангелія?

– Чи маєш готовність та силу до писання й малювання Євангелія? – спитав отець Григорій.

– Не відаю, – мовив я. – Спустошений я і втомлений. А як учень Петро?

– Петро дивує мене вправністю й художеством, – сказав ігумен. – Міг би сприяти йому порадами.

Отже, мене від писання та малювання Житомирського Євангелія ніби відсторонювали. Але гіркоти я не від чував.

– Хотів би