Око Прірви - Валерій Олександрович Шевчук
– Хто це там пливе? – схвильовано гукнув він.
– Я, брате Теодорите, – відгукнувся. – Михайло Василевич, що відвідував вас минулого літа.
Побачив, був-бо вже близько, що напруження й наструнення у тілі Теодорита зникло – він ніби не того чекав.
– Не мене чекав, брате? – спитав я, підпливаючи до берега.
– Не тебе, – сказав Теодорит. – Але я радий будь-якому гостю.
– Чому сказав: я радий, не ми раді?
– Бо я тільки з усіх тут і є, – мовив печально Теодорит.
– А святий Микита? – спитав я, вилазячи з води і відв'язуючи від себе очеретяні снопи.
– Святий Микита помер, – відповів Теодорит. – Хочеш розкажу, як це сталося?
– Радий тебе послухати, – сказав я, віддихуючись, для того й на траву присів.
– Помер, коли Симеон із Мартою покинули острова. Власне, покинув Симеон, Марта подалася за ним. Чомусь тебе боявся, брате Михайле…
– Боявся, що не загинув в болоті й дістануся землі?
– Знаєш про це? – спитав Теодорит, сумно всміхаючись. – Не сподівався, що повернешся. Боявся, що штуки його відомі стануть… Через кілька днів подалися за ним Георгій з Никифором, бо то були не Микитині, а Симеонові учні. Євагрій, Антоній і я були учні Микитині. Але Євагрій не втримався біля нас і теж пішов.
– Тоді Микита й помер? – спитав я.
– Чи тобі вже хтось цю історію розказав? – спитав Теодорит.
– Ні, брате, – мовив я. – Але знаю, що Микита вже й минулого літа вельми хворів.
– Але про це ніхто не знав! – вигукнув Теодорит.
– Він нам показав покрите виразками тіло своє, – мовив я. – У ніч на Тройцю, коли спускався.
– Одного дня, у п'ятницю, півень закричав зранку на пробудження, а на проповідь не закричав.
– Бо півнем тим і був Микита, – сказав я.
– І це знаєш? – стрепенувся Созонт.
– Здогадався Созонт і повів мені.
– Симеон дуже боявся того вашого Созонта… Вважав, що його прислано на звіди.
– Знаю, – зітхнув я. – Тому й ковтнуло його Око Прірви. Продовжуй.
– Уломні та почварні зібралися, – розповідав Теодорит, – і ми з Антонієм, але Микита голосу не подавав і завісок не відгортав. Тоді я поліз на стовпа, але тихо було там.
– Отче, благослови нас, – сказав я, – бо народ унизу чекає.
Він же відповів. І знову кажу йому:
– Чому, отче, не відповідаєш чаду свойому?
Він же мовчав. Тоді дика думка стрілила мені до голови і, грішний, подумав я, що й преподобний з острова втік, як малодушні учні його. Почав мацати довкола й натрапив на блаженного. Стояв він ніби на молитві, руки біля грудей склавши. Тоді зрадів я, що стоїть, бо коли стоїть, то живий іще, тож сказав:
– Може, образив тебе чим, отче? Мовчав він. Тоді промовив я:
– Простягни хоч руку до мене, хай поцілую.
Але не було відповіді. Я подумав: невже до Бога відійшов?
Прихилив вухо, і не було дихання, а густий запах тліні від нього виходив, хоч не мало бути так: вранці він ще півнем кричав. Тоді я пізнав, що почив він у Господі й поклав прихилене до стовпа тіло його, а сам заплакав гірко. Отак він, брате Михайле, й відійшов…
– Поховали його чи віддали Оку Прірви? – спитав я.
– От бачиш, цього вже не знаєш. Поховали біля матері.
– Созонт сумнівався, чи були мати.
– Чому сумнівався?
– Бо історію про матір, як і всі інші про житіє його, взято із життя стародавнього Симеона-Стовпника.
– Не знаю, – мовив Теодорит. – Я сліпий і не бачив його матері, але всі казали, що вона була, померла і тут похована.
– Що ж було по тому? – спитав я.
– По тому уломні й почварні покинули острова, повів їх через Око Прірви та болото Антоній. Казав і мені йти, але я вирішив залишитися.
– Чому вирішив залишитися? – спитав я, і собі відчуваючи смуток.
– Сподіваюся, що повернеться сюди Марта.
– Звідкіля маєш таку сподіванку?
– Симеон жорсткий і немилосердний до неї був. Я їй так сказав: коли отямишся, повертайся, я тебе чекатиму.
– І що було б тоді?
– Тоді б я збудував тут дім, і ми зажили б у любові та згоді.
– Любиш її?
– Так! – коротко озвався Теодорит.
– Як же будував би дім, коли сліпий? – спитав я печально.
– Я робив би, а вона, як зряча, керувала б.
– А чи знаєш, що стежка через Око Прірви обірвана?
– Так, Антоній сказав мені, що обірве стежку.
– Чим би ви тут живилися?
– О, я б придумав. У мене є ятери, які ставлю по той бік острова. Вже викопав криницю, і вода хоч і пахне болотом, а пити її можна. Було в нас зерно, весною я його посіяв.