Віннету І - Карл Фрідріх Май

роботою, але я точно знав, що у вирішальний момент усе налагодиться. Оскільки не було можливості уникнути цієї тривоги, то я хотів, аби розв’язка настала якомога швидше. І моє бажання мало всі шанси здійснитися, бо вже після обіду ми побачили, як Сем Гоукенс швидкою ходою наближається до нас. Він мав дуже втомлений вигляд, але його хитрі очі поблискували над темною бородою.

— Усе вдалося? — запитав я. — Я бачу, що так, любий Семе.

— Бачите? — засміявся він. — І де це написано? У мене на носі чи тільки у вашій уяві?

— Уяві? Та де там! Все у ваших очах.

— Отже, мої очі зраджують мене. Добре знати це на майбутнє. Але ваша правда. Мені все вдалося навіть краще, ніж я сподівався.

— Ви бачили розвідників?

— Розвідників? Бачив? Набагато більше! Я бачив не лише розвідників, а всю групу, і навіть чув їх. Я підслуховував.

— Підслуховував? Тоді швидко кажіть, про що ви довідалися!

— Не зараз і не тут. Беріть свої речі і ходімо до табору! Я прийду за вами. Мушу тільки махнути до кайова і сказати їм, про щó я довідався і як їм тепер поводитися.

Він перестрибнув річку і зник поміж деревами, подавшись на протилежний берег озера. А ми спакували свої пожитки і пішли до табору чекати на Сема. Ми не бачили й не чули, як він підійшов, але раптом він опинився серед нас і впевнено заявив:

— Ось і я, панове! Невже у вас немає ні вух, ні очей? До вас може підкрастися непомітно навіть слон, чиї кроки чути за чверть години до того, як він наблизиться!

— Але ви підійшли зовсім не як слон, — засміявся я.

— Мабуть. Я лише хотів показати вам, наскільки непомітно можна підкрастися до людей. Ви сиділи мовчки і спокійно. Було зовсім тихо, коли я підійшов, але ви однаково не почули мене. Так само зробив я і вчора, коли підслуховував апачів.

— Розкажіть нам про все, Семе!

— Гаразд, слухайте! Але мушу сісти, бо добряче втомився. Мої ноги звикли їздити верхи, а не ходити пішки. Та й воювати у кавалерії завжди почесніше, ніж у піхоті, качка б мене копнула. — Він сів біля мене, оглянув нас усіх одного за одним і багатозначно закивав: — Отже, сьогодні ввечері почнуться танці!

— Уже сьогодні ввечері? — запитав я, напівздивований і напіврадий, бо я ж сам хотів, аби все відбулося якомога швидше. — Це добре, це чудово!

— Гм, ви, здається, не можете дочекатися, коли потрапите до рук апачів! — іронічно зауважив Сем, та відразу ж споважнів: — Але маєте рацію. Це добре, і я теж тішуся, що ми не мусимо довше сидіти у невизначеності. Це не надто приємно, коли просто чекаєш на щось, що може відбутися зовсім не так, як сподіваєшся.

— Не так, як сподіваєшся? — запитав я. — Хіба є підстави для занепокоєння?

— Немає. Навпаки. Я тільки пересвідчився, що все буде добре. Але досвідчений чоловік завжди знає, що навіть із наймилішої дитини згодом може вирости шибеник. Так само і з випадковістю. Найпевніша справа може через випадковість піти не так. Качка б мене копнула!

— Але тут цього не слід боятися?

— Ні. Після всього, що я почув, успіх нам гарантований.

— А щó ж ви почули? Розкажіть нарешті!

— Не кваптеся, мій юний друже! Усе за порядком. Про те, що я почув, ще не можу сказати, бо спершу ви повинні довідатися, щó трапилося до того. Я ішов під дощем. Я можу собі дозволити не чекати, допоки дощ перестане, бо волога не просочується крізь мій плащ навіть у найбільшу зливу. Качка б мене копнула! І я вже майже дійшов до місця розташування нашого колишнього табору, куди приходили ті двоє апачів. Але тут мені довелося сховатися, бо я помітив, що на тому місці щось винюхують троє червоношкірих. «Це розвідники апачів, — подумав я собі, — вони не підуть далі, бо мають прийти тільки до цього місця». Так воно й було. Вони шукали місце, але не помітили мого сліду і тоді сіли під дерево, бо посеред лісу було занадто мокро. Сиділи й чекали години зо дві. Я примостився під іншим деревом і теж прочекав дві години. Мені ж треба було знати, щó буде далі. Тоді приїхали вершники у бойових кольорах. Я відразу ж їх упізнав: Інчу Чуна і Віннету зі своїми апачами.

— Скільки їх було?

— Приблизно стільки ж, скільки я і сподівався побачити. Нарахував близько п’ятдесяти чоловік. Розвідники вийшли з-під дерева і прозвітували вождям. Потім вони пішли вперед, а група повільно рухалася за ними. Як ви, мабуть, здогадуєтеся, Сем Гоукенс теж пішов слідом. Дощ позмивав сліди ніг, але вбиті вами кілки вказували шлях, ніби на справжній дорозі. Я хотів би довіку мати справу тільки з такими чіткими слідами. Але апачам доводилося бути дуже обережними, бо могли зустріти нас за кожним кущем, тож вони рухалися надзвичайно повільно. Дуже повільно й обережно. Я мовчки радів за них — такі вони були добре вишколені. Інчу Чуна — дуже розумний чоловік, а Віннету — не менш розумний. Найменший рух цих обох розвідників був добре продуманий. Вони не говорили ні слова. Тільки жестикулювали. Через дві милі від місця, де я вперше побачив їх, стало сутеніти. Вони зійшли з