Віннету І - Карл Фрідріх Май

Розповідь Сема перервали три підряд крики орла.

— Це розвідники кайова, — сказав він. — Вони сидять угорі, на деревах. Я звелів їм подати мені цей знак, як тільки побачать апачів у савані. Ходімо, сер! Перевіримо, чи маєте ви достатньо гострий зір!

Остання фраза була сказана мені. Він підвівся, щоб іти геть, а я взяв свою зброю і пішов за ним.

— Стоп! — зупинив він мене. — Зброю залиште тут! Хоча вестмен не повинен розлучатися зі своєю зброєю, але тут ми вимушені порушити це правило, бо маємо вдавати, ніби почуваємося у повній безпеці. Будемо прикидатися, що збираємо дрова для вогнища. З цього апачі зроблять висновок, що ми тут залишимося на ніч усім табором, і це стане для нас перевагою.

Тож ми умисне безпорадно тинялися між деревами і кущами на відкритій галявині і виходили аж до савани. Там збирали сухі гілки і потайки озиралися з-за кущів за апачами. Якщо вони були поблизу, то мусили б ховатися за кущами, які росли трохи далі від нас.

— Ви когось бачите? — запитав я Сема через якийсь час.

— Ні, — прошепотів він.

— Я також ні.

Ми напружували зір, як тільки могли, але нікого не зауважили. Хоча, як розповідав мені згодом Віннету, він лежав на землі на відстані максимум п’ятдесяти кроків від мене і спостерігав за нами. Тут не досить мати добрий зір, очі повинні бути ще й тренованими, а мої тоді такими ще не були. Визначити присутність розвідника у зарослях можна, наприклад, за кількістю мух, яких притягне його тіло, і вони оточать кущ, за яким він сховався, — за густішою хмаркою комах, ніж над іншими кущами.

Тож ми повернулися до табору ні з чим і приєдналися до решти, збираючи хмиз для вогнища. І назбирали значно більше, ніж насправді потрібно було.

— Все правильно, — сказав Сем. — Ми повинні залишити дров і апачам. Бо коли вони захочуть нас схопити і виявлять, що ми раптово зникли, то їм доведеться якомога швидше знову розпалити вогонь.

Тут зовсім стемніло. Сем, як найбільш досвідчений із нас, сів на межі галявини. Він хотів першим почути, як підкрадатимуться розвідники, яким доведеться оглянути наш табір. Ми розпалили вогонь, і він яскраво палав, видимий далеко у савані. Апачі мали б подумати, що ми цілком зелені й необережні, бо яскраве вогнище здалеку вказує шлях ворогам.

Ми з’їли вечерю і розташувалися в таборі так, ніби не підозрювали про небезпеку. Зброя лежала на певній відстані від нас, але близько до півострова, бо ми збиралися взяти її зі собою під час утечі. Долина була перекрита нашими кіньми, як і планував Сем.

Минуло години зо три після того, як запали сутінки, і Сем повернувся назад нечутно, мов тінь.

— Розвідники наближаються, — тихенько повідомив він. — Їх двоє. З одного і з другого боку. Я їх чув і навіть бачив.

Отже, вони наближалися до нас із обох боків галявини, тримаючись у темряві поблизу чагарників. Сем сів до нас і голосно почав розмовляти про все, що спадало йому на думку. Ми відповідали йому, імітуючи атмосферу жвавої розмови, щоби заспокоїти розвідників. Ми знали, що вони тут і спостерігають за нами, але остерігалися кинути на кущі навіть випадковий погляд.

Тепер було важливо, дізнатися, коли розвідники підуть геть. Ми не могли їх ні чути, ні бачити, але після того, як вони відійдуть, не можна було втрачати жодної секунди, бо тоді вже за мить могло б прибути ціле військо. А кайова повинні були зайняти весь півострів раніше за апачів. Тому було б найкраще не чекати, поки розвідники самі підуть геть, а змусити їх до цього.

З цією метою Сем підвівся, прикинувся, ніби збирається шукати хмиз, і вдерся до найближчих кущів. Дік Стоун зробив те саме з другого боку. Тепер ми могли бути певні, що розвідники пішли геть. Сем приклав долоні до рота і тричі квакнув, мов жаба. Це був знак для кайова. Оскільки ми були біля води, квакання жаби не мало б викликати підозри. Після цього Сем знову повернувся на свій спостережний пункт, аби вчасно повідомити нас про наближення апачів.

Не минуло і двох хвилин після квакання жаби, як тісними рядами, один за одним, прийшли двісті воїнів кайова. Вони чекали не в лісі, а зовсім близько біля річки, щоби швидше прийти після умовного сигналу: тож їм треба було лише перестрибнути потічок. Вони шастали довкола нас, ніби ті змії, ховалися на землі в наших тінях і миттю розповзлися по півострову. Все відбулося так швидко, що вже через хвилину ми нікого з них не бачили.

Тепер ми вже чекали на Сема. Він прийшов і сказав:

— Вони наближаються, і знову з обох боків, наскільки мені вдалося почути. Не докладайте більше хмизу. Ми маємо залишити тільки жар, без полум’я, щоби червоношкірі могли якомога швидше знову розпалити вогнище.

Ми поскладали решту дров довкола вогню так, аби полум’я не кидало тіні і не могло завчасу видати наше зникнення. Тоді кожному з нас