Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Так, ми розпалимо вогнище у таборі, щоб апачі бачили нас якомога чіткіше. І поки вогнище горітиме, вони точно триматимуться подалі. А поки воно догоратиме, ми зберемося і тихенько, щойно стемніє, втечемо геть, а на наше місце згодом прийдуть кайова. Коли апачі кинуться на наш табір — там нікого не буде! Вони здивуються і знову розведуть вогонь, аби побачити нас. І тут ми побачимо їх так само чітко, як перед тим вони нас, і все буде достоту навпаки: нападатимуть на них, а не на нас. Вони перелякаються! Запевняю вас, про цю витівку ще довго розповідатимуть легенди. Та ще й казатимуть: «Це Сем Гоукенс вигадав такий план», качка б мене копнула!

— Так, було б чудово, якби все відбулося саме так, як кажете, і без жодних несподіванок.

— Не тривожтеся, все буде як слід. Я зумію подбати про це.

— А потім? — питав я далі. — Ми потай випустимо апачів?

— Принаймні Інчу Чуна і Віннету.

— А решту?

— Скількох зможемо — щоби не видати себе.

— А що станеться з іншими?

— Нічого поганого, сер. Можу вас запевнити. У перший момент кайова дбатимуть не так про полонених, як про втікачів і намагатимуться їх наздогнати. Але якщо вони раптом стануть кровожерними, то Сем Гоукенс нікуди не дінеться, він буде тут. А взагалі не варто сушити собі голову тим, що трапиться далі. Принаймні ви можете знайти для своєї голови краще заняття. Насамперед ми повинні знайти місце, яке найбільше придатне для виконання нашого плану. Візьмуся до цього завтра вранці. Говорили ми сьогодні аж задосить. Від завтрашнього дня починаємо діяти.

Сем мав рацію. Говорити й будувати подальші плани в ту мить не було потреби. Ми не могли б зробити більше нічого, хіба чекати на подальші події.

Ніч видалася дуже неспокійною. Здійнявся вітер і ставав усе сильнішим, схожим на бурю. А вранці стало так холодно, як рідко буває у цих місцях. Ми перебували приблизно на тій широті, що й Дамаск, але нас розбудив холод. Сем Гоукенс подивився на небо і сказав:

— Сьогодні, здається, трапиться виняткова для цих місць подія — дощ. І це чудово для нашого плану.

— Чому? — запитав я.

— Не можете самі здогадатися? Ви тільки подивіться, яка притоптана трава! Коли сюди прибудуть апачі, вони відразу зауважать, що тут побувало значно більше людей і тварин, ніж є в нашому таборі. Без дощу ці сліди в таборі збережуться ще три-чотири дні, а після дощу трава відразу ж випростається. А ми з червоношкірими поквапимося звідси подалі.

— Аби знайти місце для нападу?

— Так. Взагалі можна було б залишити кайова тут і потім повернутися по них, але що швидше вони підуть геть, то швидше зникнуть і сліди. А ви зможете наразі спокійно працювати.

Сем сказав Танґуа про свої плани, і той погодився. А через якийсь час Сем уже подався геть разом із обома своїми друзями та індіанцями. До слова, місце, яке мав знайти Сем, мусило бути на території нашого вимірювання, щоб апачі нічого не запідозрили. Ми поволі просувалися вперед з нашою роботою. А в обід справдилося передбачення Сема: пішов дощ, і то такий, як буває лише в цих місцях, коли тут узагалі йде дощ. Здавалося, наче з неба на землю вилилося ціле озеро.

У сам розпал зливи повернулися Сем із Діком та Віллом. Ми не бачили їх, аж поки вони не наблизилися на відстань дванадцяти чи п’ятнадцяти кроків, — таким сильним був дощ. Вони знайшли відповідне місце. Паркер і Стоун мали показати його нам. А Гоукенс запасся провіантом і пішов на свій розвідницький пост. Він вирішив податися на завдання пішки, бо йому здавалося, що так буде краще, ніж верхи на мулі. Коли ж він зник за стіною дощу, то в мене з’явилося відчуття, що вирішальний момент наближається до нас семимильними кроками.

Дощ ущух так раптово, як і почався. Небесні шлюзи враз зачинилися, і сонце яскраво засвітило на нас із неба — як учора чи позавчора. Можна було знову взятися до перерваної роботи.

Ми працювали на середнього розміру рівнині посеред савани, подекуди порослій чагарями і з трьох боків оточеній лісом. Це була дуже зручна ділянка, і ми швидко посувалися вперед. Я також зауважив, що Сем Гоукенс того ранку дуже правильно передбачив дію дощу: кайова проїхали перед нами цією ж стежкою, але у траві не видно було жодного сліду від кінських копит. Якщо апачі йдуть за нами, вони нізащо не здогадаються, що з нами супровід із двохсот воїнів.

Коли стемніло і ми зупинили свою роботу, Стоун і Паркер сказали нам, що місце майбутньої сутички неподалік. Я охоче побачив би його на власні очі, але вже було надто пізно.

Наступного ранку ми дійшли до озера, на дні якого завжди залишалася вода, навіть тоді, коли пересихав потічок, що впадав у нього. Але тепер, після вчорашнього дощу, озеро було повне по вінця. Сюди вела вузька долина, праворуч і ліворуч оточена деревами і кущами. У воду заходив зарослий чагарями півострів. Цей півострів, майже круглої форми, був вузенький там, де сполучався із землею, і поволі розширювався. Він скидався на сковорідку, ручка якої причеплена до землі. На другому березі озера височів порослий густим лісом пагорб.

— Це і є те місце, яке вибрав Сем, — пояснив