Віннету І - Карл Фрідріх Май

Я озирнувся на всі боки.

— А де кайова, містере Стоуне? — запитав я.

— Заховалися, дуже добре заховалися, — посміхнувся він. — Старайтеся як завгодно, але не знайдете жодного їхнього сліду, хоч я знаю, що вони можуть спостерігати за кожним нашим рухом.

— Тож де вони?

— Зачекайте, спершу я мушу Вам пояснити, чому хитрий Сем обрав саме це місце. Савана, з якої ми зараз приїхали, поросла поодинокими кущами. Це полегшує розвідникам апачів завдання непомітно стежити за нами, бо вони можуть ховатися за цими кущами. Подивіться здалеку на долину, яка веде сюди! Якщо ми розпалимо тут вогнище, воно світитиме у савану, звідки прийдуть наші вороги. Це привабить апачів, і вони зможуть підкрастися ближче, бо ховатимуться поміж деревами і кущами обабіч долини. Кажу вам, мсьє, ми не знайдемо кращого місця для нападу червоношкірих.

Його подовгасте, загартоване негодою обличчя аж світилося від втіхи. Але головний інженер не поділяв цієї радості. Він лише похитав головою:

— Що ви за людина, містере Стоуне! Хіба можна тішитися з того, що на тебе тут можуть зручно напасти! Можу вас запевнити, що якраз радості я в цій ситуації почуваю найменше і хочу лише чимшвидше зникнути звідси геть!

— І цілком певно потрапити до рук апачів! — спокійно відповів Дік Стоун. — Навіть не думайте про такі дурниці, містере Бенкрофте! Я тішуся цим місцем тому, що тут не лише апачам зручно напасти на нас, а й нам так само зручно буде потім схопити їх. Ви тільки погляньте на той берег! Там, на пагорбі і в лісі, зачаїлися кайова. Їхні розвідники сидять на найвищих деревах і точно бачили, як ми прийшли сюди. Так само, напевно, вони зауважать прихід апачів, бо звідти видно всю савану.

— Але як кайова, сидячи по той бік озера, допоможуть нам під час нападу апачів?

— Вони сидять там, тільки щоби їх не помітили розвідники апачів, — пояснював Дік Стоун. — А щойно розвідники підуть геть, кайова прийдуть сюди і сховаються на півострові.

— А якщо туди прокрадуться розвідники апачів?

— Вони могли б, але ми не дамо їм цього зробити.

— Але тоді треба буде вигнати їх, хоч ми мусимо вдавати, що не підозрюємо про їхню присутність. Як усе це сполучити, містере Стоуне?

— Дуже просто. Ми справді не можемо дати їм зрозуміти, що знаємо про їхню присутність поблизу, тому не вдасться просто заборонити їм ступити на територію півострова. Але долина у тому місці, де вона сполучається з берегом, має ширину тридцять кроків, і ми займемо це місце нашими кіньми.

— Коні як перешкода? Хіба це можливо?

— Звичайно. Ми прив’яжемо коней там до дерев. Тоді можете бути певні, що жоден індіанець не підійде близько, бо коні зрадять його своїм іржанням. Тож ми дозволимо розвідникам спокійно прийти й озирнутися довкола. Тільки на півострів вони не зайдуть. А щойно вони підуть геть по своїх воїнів, то, як уже говорилося, кайова повернуться сюди і заховаються на півострові. Апачі тим часом наблизяться і чекатимуть, аж ми заснемо.

— Але якщо вони не чекатимуть так довго? — перебив я його. — Тоді ми не встигнемо втекти!

— Тут теж нема жодної небезпеки, — відповів він. — Бо відразу ж нам на допомогу прийдуть кайова.

— Але це не минеться без кровопролиття, а саме цього ми хотіли б уникнути.

— Сер, тут, на Заході, ніщо не впирається у краплину крові. Але не турбуйтеся! Та сама думка стримає апачів від нападу, допоки ми ще не заснемо. Вони ж усвідомлюють, що ми будемо боронитися, і навіть якщо нас лише двадцять, то все одно чимало з них поляже, аж поки їм удасться нас знешкодити. Ні, вони бережуть себе так само, як і ми. Тому чекатимуть, допоки ми заснемо, а ми миттю згасимо вогонь і втечемо на півострів.

— А що нам робити до того моменту? Ми можемо далі працювати?

— Так. Але у вирішальний момент вам доведеться повернутися сюди.

— Тож не гаймо часу. Ходімо, ми ще встигнемо дещо зробити!

Всі послухалися мене, хоч їм було явно не до роботи. Вони залюбки втекли би звідси подалі, але тоді робота залишилася б незавершеною, і, відповідно до умов договору, вони не мали б права вимагати оплати. А втратити зароблене нікому не хотілося. Крім того, якби вони все ж наважилися на втечу, то апачі швидко б їх наздогнали. Було зрозуміло, що тут таки безпечніше, тож ніхто не втікав.

Я також не залишився байдужим щодо подій, які насувалися. Мене охопив стан нервової гарячки, який буває перед боєм. Це був не страх, ні, не страх, бо для страху в мене було значно більше причин, коли я кидався на ведмедів і на бізонів! А того дня йшлося про людей. Саме це мене непокоїло. За власне життя я переймався не так сильно. Себе я зможу захистити. Але Інчу Чуна і Віннету! Протягом останніх днів я стільки думав про Віннету, що він ставав мені все ближчим. І як не дивно, але згодом я довідався, що він у той час так само багато думав про мене.

Мій внутрішній неспокій не вдавалося притлумити