Віннету І - Карл Фрідріх Май
На якійсь відстані від савани вони порозпалювали вогнища, біля яких і отаборилися. Там вони розмовляли між собою не тою ламаною англійською, яка використовується в діалогах між білими та червоношкірими, а мовою свого племені. Вони хотіли, щоби ми не розуміли їх, і це теж було поганим знаком. Вони поводилися як королі ситуації, і їхня поведінка щодо нас нагадувала поведінку лева серед інших тварин — коли лев терпить поблизу себе якогось песика.
Втілення нашого плану було ускладнене й тим, що лише четверо могли знати про нього — Сем Гоукенс, Дік Стоун, Вілл Паркер і я. Іншим ми не могли звірити свою таємницю, бо вони точно були б проти або й узагалі видали б нас кайова. Вони лежали поряд із нами, і ми лише сподівалися, що згодом вони міцно заснуть. Оскільки пізніше про сон для нас не могло бути й мови, то Сем порадив трохи подрімати хоча б зараз. Тож ми лягли на землю, і, попри нервове збудження, я був щасливий з нагоди задрімати хоча б якусь мить. Згодом Сем розбудив мене. Це було незадовго після опівночі. Принаймні так мені здалося: тоді я ще не вмів визначати час за розташуванням зірок. Наші супутники спали, а вогонь догорів. Кайова підтримували тільки одне вогнище, а решта теж згасла. Ми могли поговорити, хоча й дуже тихо. Стоун і Паркер також прокинулися.
— Слід щось вирішити, бо вчотирьох ми не можемо зникнути звідси, — прошепотів мені Сем. — Досить і двох.
— І одним буду я! — сказав я наполегливо.
— Ого, не поспішайте так, сер! Справа ця небезпечна для життя!
— Я знаю.
— І ви готові ризикнути?
— Так.
— Гаразд. Ви чудовий хлопець, качка б мене копнула. Але подумайте лише, що успіх нашої справи залежить від виконавців!
— Це правда.
— Мене тішить, що ви усвідомлюєте це, тому я думаю, що ви відмовитеся йти з нами.
— І не подумаю!
— Будьте розважливі, сер! — попросив він. — Дозвольте мені піти з Діком Стоуном!
— Ні!
— Ви ще занадто новачок і не розумієтеся на мистецтві підкрадання.
— Можливо. Але сьогодні вночі я доведу вам, що можна дечого досягнути і в тому, на чому не розумієшся. Важливо лише мати бажання.
— І вміння, сер, уміння! А от цього вам бракує. Здібності мають бути, по-перше, вродженими, а потім і вишколеними. Останнього вам і не вистачає.
— Досить буде однієї перевірки.
— Ви хочете зробити перевірку?
— Так.
— Яку?
— Ви не знаєте, чи спить Танґуа?
— Не знаємо.
— Але для нас важливо це знати, хіба не так, Семе?
— Так. Згодом я це з’ясую.
— Ні. Це я з’ясую.
— Ви? Чому ви?
— Аби перевірити.
— Он як. Але якщо вас схоплять?
— Не страшно, бо є хороше виправдання. Наприклад, що я хотів переконатися, чи добре вартові роблять свою справу.
— Гаразд. Можливо. Але що має довести ця перевірка?
— Вона має завоювати вашу довіру. Думаю, що коли пройду цю перевірку, то ви не будете більше вагатися і візьмете мене зі собою до Віннету.
— Гм. Про це треба поговорити.
— Добре! Отже, мені можна до вождя?
— Так! Але будьте обережні! Якщо вас схоплять, то запідозрять. А пізніше, коли Віннету вже втече, всі будуть думати, що це ви його звільнили.
— І це не буде аж такою неправдою.
— Ховайтеся за кожним наступним деревом та кущем, оминайте всі ділянки, куди сягає світло вогнища! Ви не повинні виходити з темряви!
— Я буду просуватися у темряві, Семе!
— Я дуже сподіваюся на це. Ще приблизно тридцять кайова не сплять, качка б мене копнула, а серед них — і охоронці. Якщо вам удасться залишитися непоміченим, то я похвалю вас і буду думати, що колись, може років за десять, із вас вийде непоганий вестмен, хоч наразі ви, попри всю мою науку, ще цілковитий ґрінгорн: такого зеленючого й недосвідченого не побачиш на жодній виставці. Качка б мене копнула!
Тож я позапихав ножі та револьвери якомога глибше за пояс, аби не розгубити їх, і поповз геть від вогню. Сьогодні, коли розповідаю все це, я усвідомлюю
