Віннету І - Карл Фрідріх Май

Тоді я ще не знав, що цей наказ означав: «Тікайте геть!». Він і сам приготувався до стрибка, але я випередив його. Чотири-п’ять швидких кроків привели мене до нього. Я розкидав апачів праворуч і ліворуч довкола нього і пробивався вперед, а Гоукенс, Стоун і Паркер просувалися вслід за мною. У момент, коли Віннету вигукнув наказ ховатися і повернувся на пальцях, він опинився переді мною і на якусь мить ми зустрілися поглядами. Його рука враз ухопилася за ніж на поясі, але мій кулак швидше досягнув його скроні: він захитався і впав на землю. Водночас я побачив, як Сем, Дік і Вілл схопили його батька. Апачі завили від люті. Але їхні крики заглушило страшне виття кайова, які кинулися на супротивника.

Я опинився у самій середині людського клубка, в якому всі билися одне з одним. Двісті кайова проти п’ятдесяти апачів — це приблизно четверо на одного! Але воїни Інчу Чуни мужньо боронилися. Спершу я мусив було захищатися, відкидаючи багатьох із них від себе, тож я крутився, мов дзиґа. Але користувався лише своїми кулаками, бо не хотів жодного з них поранити чи, тим більше, вбити. І коли я поклав на землю чотирьох чи п’ятьох, то зміг уже вирватися, а водночас послабилася загальна оборона. Уже через п’ять хвилин після нападу бій завершився. Лише п’ять хвилин! Але у такій людській тісняві — це чимало часу.

Вождь Інчу Чуна лежав зв’язаний на землі, а поряд із ним непритомний Віннету. Його теж зв’язали. Жодному з апачів не вдалося втекти — здебільшого через те, що цим мужнім воїнами навіть не спало на думку рятуватися тоді, коли обох їхніх вождів схопили. Чимало було поранених індіанців. Загинули три кайова і п’ятеро апачів. Ми не планували такого, але мужній опір апачів дозволив кайова, попри нашу заборону, таки скористатися зброєю.

Усіх переможених зв’язали. Для цього не потрібна була особлива вправність, адже, враховуючи нас, білих, билися п’ятеро супроти одного. Тож троє кайова тримали одного з апачів, а один або й двоє зв’язували його.

Трупи поскладали збоку, а оскільки до поранених кайова взялися їхні товариші, то ми перев’язували поранених апачів. На нас дивилися страшенно люті обличчя, а дехто з них навіть намагався боронитися. Вони були надто гордими, аби приймати допомогу від ворога, і радше дали би своїм ранам кривавити. Але мене це не надто непокоїло, бо поранення, на щастя, були лише легкими.

Коли ми завершили цю роботу, то замислилися про те, як полонені проведуть ніч. Я намагався максимально полегшити їхні муки. Але тут втрутився Танґуа:

— Ці пси належать не вам, а нам, і тільки я вирішуватиму, що з ними станеться!

— Але щó? — запитав я.

— Ми би не чіпали їх, аж поки не повернемося до своїх сіл. Але оскільки тепер ніщо не заважає нам напасти на їхні домівки, то й не будемо волочити їх за собою так довго. Всі вони опиняться на пáлях.

— Усі?

— Усі!

— Не вірю.

— Чому?

— Бо ти помилився.

— Коли?

— Коли сказав, що апачі належать вам. Це була неправда.

— Це була правда!

— Ні. За законами прерії полонений належить тому, хто його переміг. Тож візьміть собі тих, кого полонили ви. Проти цього я не маю що сказати. Але ті, кого взяли у полон ми, належать нам.

— Уфф! Уфф! Як розумно ти говориш! Тепер ви хочете отримати Інчу Чуну і Віннету?

— Саме так.

— А якщо Танґуа не дозволить?

— Ти дозволиш!

Він говорив роздратовано. Але я відповідав йому спокійно і впевнено. Тоді він витягнув ножа, увіткнув його у землю і зиркнув на мене загрозливо.

— Тільки спробуйте торкнутися хоча б одного з апачів, і ваші тіла будуть такими ж, як земля під цим ножем. Танґуа все сказав. Хуґ!

Це прозвучало серйозно. Але я б продемонстрував йому, що не маю жодного бажання дати себе залякати, якби Сем Гоукенс не подивився на мене з пересторогою, і це примусило мене знову стати спокійним і обережним. Тож я вирішив наразі помовчати.

Зв’язані апачі лежали довкола вогню, і найпростіше було б залишити їх далі там, де найпростіше охороняти. Але Танґуа, мабуть, прагнув продемонструвати мені, що він і справді вважає їх своєю власністю, а тому робитиме з ними все, що захоче. Тому він наказав прив’язати їх навстоячки до найближчих дерев.

Так і зробили, і то не делікатно, як можна здогадатися. Кайова були брутальними і намагалися завдати полоненим якомога більше болю. Але жодний із апачів навіть не скривився. Найагресивніше поводилися з вождем і його сином, пута яких були настільки міцно затягнуті, що кров мало не прискала з жил.

В’язні аж ніяк не змогли б самостійно визволитися і втекти. Але Танґуа все одно розставив вартових довкола табору і відрядив посланців шукати коней апачів, яких ті точно залишили десь неподалік із охороною.

Наше знову розпалене вогнище палало, як уже було сказано, посеред галявини. Ми отаборилися довкола й не хотіли допускати до себе нікого з кайова, бо це ускладнило б або й