Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

їх. На тому Дорошенко звелів Гамалії скінчити війну, бо Військо Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем Мартиновичем прислало йому листа, докоряючи, що він проливає братню кров.

Таким чином, як бачимо, після смерті Богдана Хмельницького у Війську Запорозькому не було єдності й однодумства. Воно мало претензії вершити на Україні справи і наставляти гетьманів, та з того нічого доброго не виходило, бо поміж запорозьким товариством все менше ставало людей освічених, які розуміли б складне тогочасне становище України і своїм впливом вели б козацтво до певної мети, як водили колись князь Вишневецький, Самійло Кішка, Богданко та Сагайдачний. Ставленики запорожців — Брюховецький, Суховієнко та Ханенко — нічого не зробили своєму рідному краєві, опріч лиха, завзятий же та видатний запорозький ватажок часів руїни Сірко, не маючи ніякої освіти і навіть неписьменний, не міг, зрештою, взяти запорозьке товариство під свій вплив. Все своє життя він хоч і щиро обстоював ідею незалежності України од сусідів, та не вмів користуватися з обставин і проводив лише стародавню політику запорозького лицарства — засліплену ворожнечу до татар та турків.

Року 1670 чутка про те, що Дорошенко піддався турецькому султану, вже розійшлася по всій Україні і зменшила кількість його прихильників. Од нього відсахнувся навіть щирий його приятель та побратим Сірко. З такого становища намислив скористатись Ханенко, щоб зовсім звалити Дорошенка і одібрати в нього гетьманську булаву.

У ставленні до Польщі Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти Україні повну автономію, і через те з перших же часів свого гетьманування оружною рукою не пускав на Україну польського війська, вимагаючи повного поновлення Гадяцьких умов. Це дуже не до вподоби було польському урядові, і він увесь час або воював з Дорошенком, або робив всякі заходи, щоб позбутися непокірливого гетьмана. З такого становища й скористався Ханенко; він написав королю, що має на своєму боці все Запорозьке Військо, і якщо король затвердить його на гетьманстві, то він не тільки не вимагатиме поновлення Гадяцьких умов, а навіть пустить на Україну польське військо та польських панів. У зносинах Ханенка з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Війська Запорозького Грицько Пелех, який навіть сам з кількома старшинами їздив до короля у Варшаву.

Королю дуже любі були заходи запорожців та Ханенка, і він, за згодою сейму, проголосив 22 грудня 1670 року Ханенка гетьманом України і через Пелеха переслав йому на Січ клейноди. Після того запорожці з Ханенком вийшли на Україну, підмовили на свій бік три західні козацькі полки і збили заколот по останніх полках Правобережної України.

Утиснутий з одного боку російським військом та гетьманом Многогрішним, з другого — поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою віддався під протекцію султана і просив дати йому помочі одбитись од ворогів, на Січ же він послав листа з поясненням, що змушений віддатись під протекцію султана через те, що за Андрусівською умовою Польща виторгувала собі Правобережну Україну у царя, не спитавши її згоди, як торгують тільки немовля-чу тварюку, він же має за ганьбу скоритися такому торгові.

ВЕЛИКА РУЇНА УКРАЇНИ

Тим часом польський король, рішивши скінчити з Дорошенком, вислав проти нього чимале військо з коронним гетьманом Собеським, до котрого прилучилися Ханенко з кількома полками козаків і Сірко з запорожцями. Почалася справжня руїна України.

Засліплені ворожнечею до Дорошенка за його спілку з султаном, запорожці разом з поляками добули й поруйнували по Поділлю городи Брацлав, Могилів, Ямполь, Тиманівку, Яругу, Бар, Мобеж, Вінницю й інші. Найдужче при тому оборонявся город Кальник, і полякам так і не вдалось його добути.

Поки тяглася ця війна, на поміч Дорошенкові прибули турки й татари, і з їхньою допомогою Дорошенко скоро розігнав козаків Ханенка і вигнав з України поляків. Тільки та поміч татарська була гетьманові на лихо: управившись з Дорошенковими ворогами, татари почали брати собі заплату живим ясиром. Вони розбіглися по Україні загонами і стали забирати людей у неволю. Стогін пішов по Україні, і людність зовсім одвернулася од Дорошенка та почала тікати за Дніпр у Гетьманщину.

Поки запорожці плуталися з Брюховецьким, Суховієнком та Ханенком і намагалися верховодити справами України, турки поновили на острові Тавані Аслам-Кермен, збудували проти нього на правому березі Дніпра ще й другий міцний город Кизикермен, так що зовсім прибрали до своїх рук низ Дніпра і одрізали Запорожжя од моря й лиманів так, що від славних морських походів Сагайдачного на Синоп, Кафу та Царгород на Січі лишилися тепер самі тільки згадки.

Року 1670 кошовим Запорозького Війська був обраний наново Іван Сірко. Він уже розумів, яку шкоду Війську Запорозькому зробили турки й татари, одрізавши Запорожжя від моря, і рішив наново розпочати з ними боротьбу. По весні того року він ходив походом на нову кріпость Кизикермен і намагався її добувати, та без великих гармат нічого не зміг вдіяти. Сунувся було він звідтіля степами на Очаків, та теж не зміг його добути, а попалив тільки передмістя та побрав чимало бранців.

Повернувшись з того походу, Сірко послав у Москву посланців просити, щоб цар прислав на Січ добрих гармат, щоб тими гарматами зруйнувати турецькі дніпровські городи. На те прохання з Москви справді-таки було прислано восени на Січ дві гармати та ще порох і оливо, та тільки на той час замість Сірка кошовим отаманом був уже Михайло Ханенко, що дбав не про те, як би пробитися знову до моря, а про те, як би видерти з рук Дорошенка гетьманську булаву. Проте Сірко вже так уславився поміж запорожцями, що досить було йому скликати товариство на раду та гукнути: «А хто, панове товариство, піде зо мною бити прокляту невіру?» — як зразу ж його обступали великі купи козаків. Так, року 1671 він з охочими запорожцями ходив походом на турецькі городи Аслам та Кизикермен і останній таки добув і зруйнував, року ж 1672 він вистежив, коли спільник Дорошенка Танмамбет-мурза, повертаючись з України в Крим, спинився на річці Куяльнику попасти коней, наскочив на нього з запорожцями, погромив його і навіть самого захопив у бранці.

Після того скоро сталася зовсім незрозуміла подія. Сірко хотів вислужитися у царя і повіз свого значного бранця Танмамбета на Лівобережну Україну до боярина Ромодановського, щоб через нього передати того мурзу цареві у подарунок, але полтавський воєвода з невідомих причин не допустив Сірка до Ромодановського, а звелів заарештувати і вислав його у Москву, з Москви ж славного кошового було заслано в Сибір у місто Тобольськ. Гадають так, що московський уряд, знаючи славу