Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Малюнок Погрібняка

довелося вовтузитись з трупами та вичищати й обмивати Січ, бо всі курені і навіть церква були заплямовані турецькою кров’ю. Після того ж, як все було упорядковано, січові панотці одправили перед усім товариством урочисту службу.

Військо Запорозьке разом зі своїм незмінним за останні роки кошовим отаманом Іваном Сірком було дуже обурене таким несподіваним, як Сірко казав, зрадливим нападом на Січ. Щоб по-мститись ханові,,£ірко по весні скликав на Січ 20 000 козаків і виступив з ними з Січі потайно у похід на Крим.

Недалеко Січі Сірко перевівся з військом за Дніпр і повів його не на Перекоп, як звичайно, а до броду на Гнилому морі, який добре знали втікачі з татарської неволі. Запорожцям пощастило вскочити у Крим зовсім несподівано, і вони блискавкою впали на татарські городи Ахмечеть (Сімферополь) та Бахчисарай.

Кримський хан ледве встиг втекти з Бахчисарая в гори і вже звідтіля почав скликати до себе орди, більшість же його скарбів і частину гарему запорожці захопили у свою влас- Сірко переводить військо через Гниле море. ність. Малюнок Погрібняка

Мабуть, про цей славний наскок Сірка на Крим і співається у пісні:

Ой, як крикнув же та козак Сірко Та на своїх же, гей, козаченьків:

«Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці.

Та збирайтеся до хана у гості!»

Та туман поле покриває,

Гей, та Сірко з Січі та виїжджає.

Гей, та ми думали, та ми ж гадали,

Що то орли та з Січі вилітали.

Аж то Військо та славне Запорозьке Та на Кримський шлях з Січі виїжджало.

Та ми ж думали, та ми ж гадали,

Та що сизий орел по степу літає,

Аж то Сірко на конику виїжджає.

Гей, ми ж думали, ой, та ми ж гадали,

Та що над степом та сонечко сяє,

Аж то Військо, та славне Запорозьке Та на вороних конях у степу виграває.

Та ми ж думали, ой, та ми ж гадали,

Що то місяць з степу, ой, зіхожає,

Аж то козак Сірко, та козак же Сірко,

На битому шляху татар оступає.

Визволивши з неволі велику силу земляків і захопивши у неволю багато значних татар, запорожці, обтяжені здобиччю, пішли назад до Гнилого моря та ледве поспіли завчасу, бо хан, зібравши орду, напав було вже на запорозьку залогу, що обороняла брід.

Одбившись од татар, Сірко перейшов з усім військом та ясиром Гниле море і, наблизившись до Чорної долини, спинився, щоб попасти коней. Тут на спочивку Сірко почув, що не всі визволені з Криму українці радіють тому, а що є чимало таких, що вже побусурманилися або мають дітей од бусурманів і шкодують за Кримом і кленуть запорожців за те, що ведуть їх на Україну. Та звістка тяжко вразила Сірка, і в голові його встало гостре питання: «Як мусить жити далі Україна, коли діти її так легко її забувають і перекидаються не тільки на ляхів та московців, а навіть на ворогів Христа — бусурманів?» У запалі обурення він рішив помститися на зрадниках і дати науку й іншим. Суворий кошовий звелів зібрати всіх визволених до гурту — зібралося біля 7000. Тоді він сказав їм, що нікого не неволить іти на Україну, а що всякому вільно йти, куди він хоче. Почувши те, бранці поділилися, і біля 3000 побусурманених українців, покинувши запорозький табір, пішли назад до Криму. Діждавши, поки вони зайшли за кряж, Сірко одібрав кількасот наймолодших козаків (щоб загартувати молоде серце) і звелів їм сісти на коней, догнати перевертнів і повитинати всіх до но-

ги, сам же повагсщ-поїхав слідом, щоб вивірити, як козаки виконають його наказ. Коли він доїхав до Чорної долини, рясно вкритої покривавленим трупом, то жаль його взяв, і у задумі він промовив: «Простіть мені, брати мої! Але ліпше вам спати тут до страшного суду Господнього, аніж розплоджуватись у Криму на безголов’я рідній вашій землі, а собі без святого хреста на вічну погибель!»

Повернувшись на Січ з визволеними християнами і 6000 захоплених бусурманських бранців, Сірко частину бранців послав Са-мойловичеві, а останніх лишив на Січі, щоб взяти за них з Криму викуп. І справді, скоро він дістав листа від хана з проханням, щоб взяв за бранців викуп і пустив їх на волю.

Випускаючи викуплених бранців, Сірко переслав з ними ханові ухваленого радою 2 вересня 1675 року довгого листа, у котрому докоряв за зрадливий напад на Січ. У тому листі дуже цікаві згадки про давніх запорозьких лицарів і про події, про які без того Сіркового листа, може б, ми й не знали.

Року 1675 Самойлович разом з російським військом знову пішов на Правобережну Україну і обложив Дорошенка у Чигирині, та той не піддався, а тим часом на поміч йому прийшли турки,

добули Ладижин та Умань, що до того піддалися російській стороні і увесь люд з тих городів погнали у неволю. Між оборонцями тих городів було й дві сотні запорожців, що теж дісталися туркам.

Восени 1675 року турки покинули Україну і пішли за Дністр, та Україні не стало з того легше, бо король польський Ян Собеський хотів скористатися з того, що турки вийшли з України, і вернути її під польську владу, а для того він набрав чимале військо і почав пустошити Україну ще гірше, ніж пустошили її татари. Люд український, що вже 20 літ переходив з Правобережної України на Лівобережну, тепер посунув за Дніпр тисячами й десятками тисяч. Тому виселенню дуже сприяв Самойлович, маючи на увазі, що то зменшує силу гетьмана Дорошенка.

Занепад і руїна України важким тягарем давили Сірка. Все життя своє він бився за волю свого рідного краю і з розпукою у серці бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Україні і не врятувала Правобережної України од повної руїни. Тяжкий занепад України Військо Запорозьке обмірковувало на військовій раді разом з Сірком і рішило, що коли вже неможливо вдержати Україні незалежність, то треба хоч з’єднати її під рукою одного державця, щоб збутися розбрату й поміж себе колотнечі. Під рукою московських воєвод було на Україні тяжко й нудно, та проте там люди жили, мали що їсти і множилися, на Правобережній же, серед боротьби поляків, турків та росіян, майже ніхто не доживав свого віку: всі або