Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Чигирин і почали добувати його штурмом. Самойлович та Ромодановський, хоч і перейшли через Дніпр і навіть пробилися до Чигирина, та не посміли вдарити на турків всією силою, і бусурмани після кривавого бою з колишнім Серде-няцьким полком Дорошенка опанували нижнє місто. Після того Ромодановський звелів підпалити Чигирин з усіх боків, зірвати верхній город і замок порохом і 12 серпня пішов разом з Самойло-вичем од Чигирина за Дніпр. Після того турки докінчили руїну столиці гетьманів Богдана Хмельницького та Дорошенка і вирізали всю людність Чигирина до ноги. Скінчивши з Чигирином, турки кинулися на Канів та інші городи Чигиринщини. Жахнувшись з долі Чигирина, вся людність України кинулася тікати за Дніпро, покидаючи своє добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережна Україна стала пустинею, і хто не тікав за Дніпр своєю волею, тих він зганяв силою з осель і переганяв на східний бік Дніпра в свою Гетьманщину.

Ту нещасливу годину, той згін, коли батьки погубили дітей, а діти — батьків, довго пам’ятали українські люди, згадуючи навіть у піснях:

Віють вітри все буйнії,

Ідуть дощі все тучнії,

Землю зворушають,

Травою устилають,

А квітками украшають.

Та йдуть люди-поселяни,

Все з дочками та з синами,

Покидають ґрунти свої,

Преславнії вжитки

І превтішнії пасіки.

Та чогось луги потемніли,

Наші поселяни посмутніли,

Засмутилася птиця,

Що назад воротиться На свої прежні вжитки.

Уже весна — Дніпр широкий,

Перевози скрізь глибокі,

А зелені діброви ключі попускали.

Звістка про руїни Чигирина, Канева й інших правобережних міст тяжко вразила Військо Запорозьке, а найдужче за всіх старого кошового отамана Сірка. Іван Дмитрович Сірко був щирий син своєї неньки України. Він любив Україну дужче за власне життя: за неї увесь вік воював, за неї не знав ні спочивку, ні спокою, за неї легковажив життям. Він мріяв бачити вільними і ні від кого незалежними не тільки Запорожжя, а й усю Україну, і завжди ставав ворогом того, хто хотів накласти руку на волю України або поступався її правами, як поступалися Брюховецький та Самойлович. З усіх державців, що були сусідами України, він давав перевагу російському царю як одновірному і справді служив йому вірно, а проте не хотів поступитися найменшою крихтою прав Запорожжя й України, добутих мечем за часів Богдана Хмельницького, через те всякому московському посланцю він у вічі, при всьому Військові говорив дуже неприємні слова за свавільства на Україні московських воєвод. Він любив Дорошенка, бо Дорошенко теж не хотів поступатися правами України, а якщо Сірко коли й ставився до нього неприхильно, то тільки в ті часи, коли Дорошенко дозволяв уступати на Україну війську одвічних ворогів України — бусурманів. Він умовив Дорошенка відцуратися протекції султана і скластись на оборону російського царя, і от тепер, коли російське військо так легко, майже без бою, віддало Правобережну Україну на поталу туркам, Сірко почув себе винним у цій події — винним і перед Дорошенком, що пішов у неволю, і перед сплюндрованою Україною. Це почування надавило його важким тягарем і за рік звело у домовину.

Вересня 25 року 1678 Сірко послав Самойловичу від усього Війська Запорозького довгого листа, дорікаючи йому за те, що, ворогуючи з Дорошенком, він забув про долю козацької неньки України і спустошив її, а коли прийшли турки, то не зумів її обстоювати од ворогів. Між іншим, він писав такі слова: «Скажи ж тепер, пане Самойловичу, яку послугу ти зробив батьківщині, що Дорошенка у неволю вічну загнав, Чигирин з усією Україною сьо-шбочною стеряв, річкам крові християнської пролитись допустив і після того став зватись гетьманом обох сторін Дніпра?»

Помстившись на Україні за її прихильність до Росії, турецький султан хотів помститись і на запорожцях за всі їхні повсякчасні шкоди. З тією метою він наказав поновити свої кріпості Аслам та Кизикермен та .збудувати на острові Тавані ще й третю кріпость і між тими кріпостями перетяти Дніпр ланцюгами з дзвониками, щоб запорожцям уже ніяк було випливати у лиман та Чорне море. Та, на щастя запорожців, ними ще керував Сірко. Він зразу збагнув небезпеку і, скликавши на початку 1679 року 15 000 козаків, напав на ті городи, поки вони не були ще до ладу риштовані. Розігнавши татар, що заступали турецькі городи з боку Січі, Сірко упень погромив шість полків турецьких яничарів, що обороняли городи, побрав у бранці велику силу робітників і самого Мустафу-агу, що керував усією справою будування турецьких городів.

Щоб помститись за той напад, султан весною 1679 року послав Дніпром нове військо, щоб зруйнувати Січ. Коли турки Дніпром і берегом наближалися вже до Базавлуку, Сірко, не маючи надії оборонити Січ, перенісся з Кошем і церквою на острів Лебедиху, а сам з Військом вийшов назустріч туркам до Базавлуку. Побачивши чимале Запорозьке Військо, турки не наважилися переходити річку і повернули назад на південь.

Коли звістка про те, що Січ була в небезпеці, дійшла до Самойловича, він послав Сіркові листа, сповіщаючи, що як треба, то він охоче допоможе запорожцям, та Сірко з Військом Запорозьким 6 квітня рдписав йому так: «Якщо ваша вельможність маєте турбувати вашу особу так, як турбували для Ладижина, Умані, Чигирина й Канева, то ліпше вам зоставатись у власній хаті і не дивитись на нашу загибель зблизька, як дивились ви на загибель Чигирина, ми ж доручаємо себе заступництву Всемогутнього і самі будемо дбати про себе, коли прийдуть вороги».

СМЕРТЬ КОШОВОГО СІРКА

Через невеликий час після того, 1 серпня 1680 року, Іван Сірко, пробуваючи недалеко Січі на своїй пасіці (де тепер село Гола Грушівка), помер, а 2 серпня товариство перевезло його на байда-ці у Січ і там на січовому кладовищі урочисто з гарматною пальбою поховало та, насипавши над домовиною його могилу, поставило на ній надгробок з написом, що стоїть і до наших часів.

За своє життя Сірко зажив собі поміж козаками такої великої слави, що останні вісім років козацтво щороку наново обирало його кошовим отаманом, чого споконвіку на Запорожжі не бувало. Всього ж за життя Сірка обирали кошовим отаманом аж 15 разів. Наприкінці свого життя Сірко мав такий вплив на запорожців, що під час всяких на Січі суперечок та заколотів, що часом зчиняла молодь, досить було Сіркові вийти на майдан і сказати до натовпу: «Слухайте, діти, мене старого і робіть так, як я кажу...», і запорожці зараз заспокоювалися і корилися старому кошовому. На татар Сірко нагнав такого страху, що навіть одна чутка про вихід його з Січі примушувала їх