Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

та запорожців, зібрана Дорошенком. На тій раді було вирішено з’єднати обидві половини України під рукою Дорошенка, вигнавши з Лівобережної України російське військо.

На початку лютого запорожці вийшли на Гетьманщину і підняли там повстання, котре скоро перекинулося й на Слобожанщину, де повстання підняв Іван Сірко, спочатку у Змієві, пізніше ж під Харковом і Полтавою.

Російський уряд ще мав надію прихилити запорожців на свій бік і послав було на Січ царську грамоту, жалування й подарунки, та було вже невчасно: коли по весні на Україну ввійшло російське військо під проводом боярина Ромодановського, то назустріч йому з-за Дніпра вийшов з козаками й татарами Дорошенко і посунувся на Полтавщину, щоб там сполучитися з лівобережними полками.

Дорошенко, знаючи, що козаки ненавиділи Брюховецького, наблизившись 7 червня до табору лівобережного гетьмана, що стояв біля Сербиної могили, недалеко Диканьки, послав йому сказати, щоб той своєю волею склав булаву і прислав йому військові клейноди. Брюховецький ніяк того не сподівався і хотів було змагатися, та на нього накинулися всі ним покривджені і приволокли до Дорошенка.

Побачивши перед очима Брюховецького, Дорошенко звелів прикувати лівобережного гетьмана до гармати, поки військова рада судитиме його за те, що зламав військові звичаї і став боярином. Та, віддаючи той наказ серед галасу козаків, Дорошенко махнув рукою, ті ж козаки, що привели Брюховецького, зрозуміли це так, що то Дорошенко подав гасло, аби кінчали з Брюховецьким, і забили його на смерть.

Чи щиро, чи не щиро, а Дорошенко вдав з себе, що дуже жалкує за смерть Брюховецького, і звелів тіло його з пошаною одвезти у Гадяч і урочисто поховати під церквою, збудованою небіжчиком. Після того, проголосивши себе гетьманом України обох сторін Дніпра, Дорошенко пішов зі своїм військом назустріч Ромоданов-ському, та той не наважився стати з козаками до бою і вийшов за межі України.

Хоч таким чином розідрана Андрусівською умовою Україна сполучилася і справи для Дорошенка склалися дуже щасливо, та те було дуже ненадовго. Під час походу на Ромодановського Дорошенко почув, що йому зрадила дружина, і подався в Чигирин.

РОЗБРАТ МІЖ ЗАПОРОЖЦЯМИ

Тим часом нагла смерть Брюховецького, яку запорожці клали на душу Дорошенка, викликала на Січі проти останнього незадоволення. Брюховецький був ставлеником запорожців, і хоч свого часу був проголошений на Січі зрадником, та все-таки кара на нього без військового суду була образою Війську Запорозькому і багатьох запорожців одвернула від Дорошенка. Під впливом військового писаря Суховієнка, на прізвище Вдовиченко, на Січі почали гомоніти, що Дорошенко добув булаву неправдиво і що обрання гетьманів, як і споконвіку бувало, повинно одбуватися на Січі, а не у городах України. Підмогоричена Суховієнком січова голота скликала раду і проголосила Суховієнка гетьманом.

Щоб надати собі більшої ваги, Суховієнко після обрання на гетьманство звернувся до кримського хана через посланців, щоб признав його гетьманом. Ханові була люба така покірливість запорожців, і він послав Дорошенкові наказ, щоб корився Суховієнко-ві і йшов разом з ним вибивати російських людей з України. Дорошенко, ображений таким наказом хана, зовсім не пішов за Дніпро, а боярин Ромодановський, скориставшись з того, так утиснув російським військом наказного гетьмана чернігівського полковника Демка Многогрішного, що той, не маючи од Дорошенка помочі, мусив піддатись Росії з усією Лівобережною Україною.

Суховієнко не справдив надій запорожців, як не справдив їх раніше Брюховецький. Замість того щоб іти проти війська Ромодановського, він разом з татарами почав воювати своїх братів, аби тільки одняти булаву од Дорошенка.

Таким чином, Дорошенка почали тиснути одночасно поляки, росіяни, татари й запорожці, хоч у спілці були тільки двоє останніх. Не бачачи собі нізвідки порятунку, Дорошенко по весні 1669 року скликав на річці Росаві велику козацьку раду і там умовив козаків піддатись під протекцію султана з умовою, щоб Україна була об’єднана і вільно сама порядкувала своїми справами за своїми звичаями, за поміч же султана проти ворогів тільки платила йому данину, як платила данину Молдава. Султан через свого посланця згоджувався прийняти Україну на таких умовах, але вимагав ще, щоб Дорошенко пустив у Чигирин та Кодак по 1000 яничарів. На таку вимогу Дорошенко згоди не дав, і через те умова Дорошенка з султаном не була підписана, а лишилася тільки на розмовах.

Війна Суховієнка з Дорошенком протяглася недовго, бо його підрізав полковник Іван Сірко. Запорожці Суховієнка, побачивши, що їм доводиться разом з татарами бити на своїх братів, скоро почали покидати свого ватажка, а запеклий ворог татар Сірко, скориставшись з цього, зібрав до себе все запорозьке товариство, неприхильне до Суховієнка, пішов Дорошенкові на поміч і під містечком Ольхів-цями так погромив татар та Суховієнка, що останній врятувався ледве з кількома товаришами, татар же там полягло аж 4000 душ.

Наприкінці року 1669, поки Сірко з запорожцями був ще на Україні, Суховієнко знову поєднався з декотрими ордами татар, Обрання гетьмана на Україні

прийшов через Чорний ліс під Чигирин і хотів його добувати, спільник же його — кримський хан — хотів скористатися з того, що Січ лишалася майже порожньою, і послав 1000 татар, щоб її зруйнувати. Проте хоч на Січі на той час запорожців було обмаль, та кошовий отаман Курило відгромив татар, а багатьох побив і потопив у Дніпрі. Суховієнко, почувши про напад татар на Січ, обурився і, посварившись зі своїми приятелями — татарськими мурзами, повернувся на Січ.

Не вспів Дорошенко позбутися Суховієнка, як на Україні знову з’явилися купи незадоволених запорожців і підняли проти нього правобережні полки: Уманський, Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полків, зібравшись на раду в Умані, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, після чого, заклавши спілку з татарами, почали воювати прихильників Дорошенка.

Опинившись у дуже скрутному становищі, Дорошенко все-та-ки скликав до себе останні правобережні полки і вийшов на ворогів під Стеблів, та Ханенкові козаки разом з татарами почали обступати його з усіх боків, плюндруючи городи й села, і зовсім оточили його у Стеблеві.

Іван Сірко, що не брав участі в цьому розбраті, побачивши, яку руїну роблять на Україні спільники Суховієнка та Ханенка — татари, згуртував біля себе кілька тисяч запорожців і, наблизившись до Стеблева саме під час рішучого бою, вдарив на Дорошенкових ворогів ззаду і нагнав на татар такого страху, що ті кинулися врозтіч, а за татарами побігли й Суховієнко та Ханенко із своїми прихильниками.

Управившись після того з Ханенком та Суховієнком, Дорошенко хотів знову прилучити до себе Лівобережну Україну і послав туди полковника Гамалію з козаками. Многогрішний вислав проти Гамалії лівобережних козаків, та Гамалія погромив