Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Умова Хмельниченка з російським урядом викликала нову війну між Польщею і Росією. Король польський Ян Казимир увійшов у спілку з кримським ханом і вийшов з великим військом на Білу Русь, татари ж наскочили на Правобережну Україну і, захопивши більше 20 000 невольників, погнали їх у Крим. Не вспівши заступити татарам шлях, запорожці під проводом Сірка вистежили їх, коли ті перевозилися через Дніпр біля устя річки Самари, і на піскуватих кучугурах Кінського острова року 1660, біля теперішнього села Ігрені, вирізали велику кількість татар і визволили майже всіх українських невольників.

Зразу ж після того запорожці самі пішли на татарські землі. Половина запорозького війська під проводом Брюховецького ходила на Аслам-город, котрий турки за останні роки вспіли поновити, добула його й зруйнувала: друга ж половина з Сірком ходила під Очаків і, поруйнувавши його околиці, побрала чимало бранців.

Року 1661, воюючи Польщу, на Правобережну Україну прийшло російське військо під проводом Шереметева. Проминувши Київщину, Шереметев пішов на Любар, сподіваючись собі на поміч гетьмана Юраська Хмельниченка з козацьким військом. Проте козацька старшина, незадоволена останніми переяславськими умовами, не поспішала на поміч Шереметеву і не допустила Хмельниченка до сполучення з ним. Поляки разом в татарами тим часом напали на російське військо і, погромивши його, обложили біля Чуднова з усіх боків.

Лютуючи на Хмельницького, Шереметев відкупився од полону тим, що видав татарам у неволю всі виділи козацького війська, які були при ньому, хоч ті нічого й не знали про події у козацькому війську. Такий вчинок Шереметева дуже обурив козацьку старшину і всіх козаків, що були у війську Хмельниченка, і, коли поляки й татари пдчали наступати на козацький табір, вони не схотіли битись з далеко сильнішим ворогом і піддалися полякам на гадяцьких умовах з деякими обмеженнями.

Запорожці під час цих подій були з Сірком на устях Бугу, підстерігаючи там татар, і участі у війні з поляками не брали. Проте згода Юраська Хмельницького з поляками викликала між запорожцями велике обурення, бо вони не хотіли й чути про польську зверхність. Військо Запорозьке бажало бачити Україну вільною і ні від кого незалежною, і під впливом запорожців по всій Україні того ж року почалася колотнеча. На Правобережну Україну, на підставі умови з Хмельниченком, почали вертати польські пани, одбираю-чи від селян свої маєтності та підвертаючи під себе поспільство; народ же не хотів знову лізти у польське ярмо і проганяв поляків, побиваючи їх, де міг. На Лівобережній же Україні козаки, незадоволе-ні з російських воєвод та з грабунків московського війська, били непрошених гостей і виганяли їх з українських городів. На обох берегах Дніпра поспільство поривалося до волі, добутої річками пролитої крові, та тільки й там обставини не сприяли тому.

Юрась Хмельниченко не зміг розібратися серед такого замішання. Не з його хистом було вирвати Україну зі скрутного становища, і наприкінці року 1662 він зрікся гетьманства і, передавши, за згодою невеликої кількості зібраної ним козацької старшини, військові клейноди зятю своєму, полковнику Тетері, сам пішов у ченці. Полковники Лівобережної України Сомко і Золотаренко, що не брали участі в обранні Тетері гетьманом, не хотіли визнавати його старшим і почали домагатися гетьманської булави всяк для себе. Та тільки ні той, ні інший не мали у своїх домаганнях ніякої підпори у меншому козацтві та простому людові, бо як і вся того часу козацька старшина, вони, користуючись зі своєї влади, кривдили люд і забирали собі грунти, млини і таке інше, тобто, як казали запорожці, «запаніли».

Військо Запорозьке теж не визнавало Тетерю гетьманом, бо не згідне було на польську зверхність. Разом з тим війську, що завжди обстоювало рівність всього люду, дуже не до вподоби було й народження на Україні свого власного панства. Запорожці однаково неприхильно ставилися й до Сомка, й до Золотаренка, а тому на підставі давніх запорозьких звичаїв домагалися, щоб гетьмани обиралися на Січі, а не у волості.

У той час чималий вплив на запорожців мав бувший джура Богдана Хмельницького Іван Брюховецький. Маючи, певно, ще од Богдана Хмельницького чималі гроші, він часто підмогоричував по січових шинках запорозьку голоту, вмів вдавати з себе заступника й оборонця простих козаків перед січовою старшиною і став такий милий всій запорозькій черні, що року 1662 його обрано було кошовим отаманом. І от, коли Юрась Хмельниченко зрікся гетьманства, запорожці вирішили настановити гетьманом свого кошового отамана Брюховецького. Щоб вірніше того досягти, кіш на початку року 1663 вислав на Україну Брюховецького з цілим полком запорозького товариства, яке й агітувало між простим людом на його користь. Поспільство українське давно мріяло про такого гетьмана, щоб дбав про нього, а не виключно про себе та старшину козацьку, — воно радо приєдналося до запорожців і навіть склало про такого гетьмана, якого уявляло собі у мріях, чудову думу про Ганжу Андибера:

Гей, гуляв, гуляв бідний козак-нетяга сім год

і чотири,

Та потеряв з-під себе три коні воронії,

На дванадцятий год повертає —

Козак-нетяга до города Черкас прибуває.

На козаку, бідному нетязі,

Три сіром’язі,

Опанчина рогозовая,

Поясина хмельовая,

На козаку, бідному нетязі, сап’янці —

Видно п’яти й пальці.

Де ступить — босої ноги слід пише.

А ще на козаку, бідному нетязі, шапка-бирка — Зверху дірка,

Хутро голе, околиці Біг має,

Вона дощем покрита,

А вітром, на славу козацьку, підбита.

Іще ж то козак, бідний нетяга, до города Черкас

прибуває,

Насті Горової, кабашниці степової,

шукає-питає. Скоро козак-нетяга Насті Горової, кабашниці

степової, допитався,

Зараз у світлицю вбрався.

Там пили три ляхи,

Дуки-срібляники:

Первий пив Гаврило Довгополенко

переяславський, Другий пив Війтенко ніжинський,

Третій пив Золотаренко чернігівський.

От вони пили-підпивали,

З козака-нетяги насміхались,

На шинкарку покликали:

«Гей, шинкарко Горовая,

Настя молодая!

Добре ти дбай —

Нам солодкі меди, соковиту горілку ще

підсипай,

Сього козака, пресучого сина, у потилицю

з хати випихай;

Бо десь він по винницях, по броварнях

валявся,

Опалився, ошарпався, обідрався,

До нас прийшов добувати,

А в іншу корчму буде нести пропивати».

Тоді шинкарка Горовая Настя, кабашниця степовая,

Козака-нетягу за чуб брала,

В потилицю з хати вибивала.

То козак-нетяга добре дбає,

Козацькими п’ятами опинає.

Поти п’явся,

Поки до порога добрався.

Козацькими п’ятами за поріг зачіпає,

А козацькими руками за одвірки хапає,

Під мисник голову свою козацьку

молодецьку ховає. Тоді два ляхи, дуки-срібляники, на його

поглядали,

З його насміхали,

А