Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Року 1655 пошарпали турецькі береги од Дунаю до Варни, сплюндрували Ереклі та Бальчик. Надумавши зробити те саме й з околицями Стамбула, вийшли було на берег за чотири милі од Царгорода, та там запорожців оточило велике турецьке військо, так що вони мусили пробиватися до моря зброєю, і при тому тридцять душ товариства таки дісталися туркам у бранці і були люто замордовані у Стамбулі на очах султана.

За великі послуги Війська Запорозького на користь України під час її визволення з-під польської кормиги і під час боротьби з татарськими ордами у роках 1653 — 1655 Богдан Хмельницький 15 січня 1655 року видав Війську Запорозькому універсал, котрим ствердив їхнє право на землі, надані запорожцям ще королем Стефаном Баторієм, і так зазначив межі тих земель:

«А тепер так само володіти їм стародавнім городком запорозьким Самар’ю з перевозом і з ґрунтами угору Дніпра до річки Орель, а униз аж до степів ногайських та кримських, а через Дніпр та лимани Дніпрові та Бугові, як споконвіку було, — по Очаківські улуси та угору річки Бугу аж по Синюху; од Самарських же земель через степи аж до Дону-річки, де ще до гетьмана козацького Ланцькоронського запорожці зимівниками сиділи, і все те щоб непорушно повік-віків при козаках запорозьких зоставалося».

Цей універсал Військо Запорозьке пильно переховувало в олтарі січової церкви, у шухлядці під св. престолом, та все-таки він загинув, мабуть, під час руйнування Чортомлицької Січі російським військом року 1709 або був перевезений до якогось московського архіву, бо під час своїх змагань з російським урядом за землі у другій половині XVIII сторіччя Військо Запорозьке не мало вже цього універсалу, а лише копію з нього.

Тим часом млява поміч проти Польщі з боку російського уряду примусила Богдана Хмельницького шукати для України інших спільників для боротьби з Польщею, і він року 1657, маючи на думці зовсім порвати з Москвою, склав спілку з королем шведським і разом з ним воював поляків, доходячи зі своїм військом за Львів до Гродека, зрештою, заваливши колись могутню польську державу.

СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Серед невтомної дев’ятирічної боротьби за визволення й незалежність України Богдан Хмельницький захворів і 27 червня 1657 року помер. Син його Тиміш був вбитий ще раніше у поході за Молдаву, найбільше уславлені підручні його, борці за визволення народу українського, теж були вже на тім світі. Козацька старшина не знаходила поміж себе такого, щоб міг мати великий вплив на все козацтво, і, шануючи пам’ять великого свого гетьмана-визволителя, обрала гетьманом після смерті Богдана сина його — Юраська Хмельничен-ка, недолітнього хлопця, дуже слабого на розум, і тим вкинула Україну у тяжкі розрухи й руїну, бо Юрась не зміг взяти владу до своїх рук.

Про смерть Богдана Хмельницького та обрання на гетьманство його сина оповідає народна дума:

Зажурилася Хмельницького сідая голова,

Що при йому ні сотників, ні полковників нема:

Час приходить умирати,

Нікому поради дати.

Покликає він на Івана Луговського,

Писаря військового:

«Іване Луговський,

Писарю військовий!

Скоріше біжи Да листи пиши,

Щоб сотники, полковники до мене прибували, Хоч мало пораду давали!»

То Іван Луговський,

Писар військовий,

Листи писав,

До всіх розсилав.

То сотники, полковники, як їх прочитали,

Усе покидали, до гетьмана Хмельницького

скоріш прибували. То гетьман добре їх приймає,

Словами промовляє:

«Панове молодці, добре ви дбайте,

Собі гетьмана наставляйте,

Бо я стар, хворію,

Більше гетьманом не здолію!..

Коли хочете, панове, Антона Волочая

київського, Або Грицька Костиря миргородського,

Або Хвилона Чичая кропивнянського,

Або Мартина Пушкаря полтавського».

То козаки теє зачували, смутно себе мали, Тяжко вздихали, словами промовляли:

«Не треба нам Антона Волочая київського,

Ні Грицька Костиря миргородського.

Ні Хвилона Чичая кропивнянського,

Ні Мартина Пушкаря полтавського, —

А хочемо ми сина твого Юруся молодого, Козака лейстрового!»

«Він, панове молодці, молодий розум має. Звичаїв козацьких не знає!»

«Будем ми старих людей біля його держати, Будуть вони його научати, будем його добре

поважати,

Тебе, гетьмане, батька нашого споминати!»

То Хмельницький теє зачував, велику радість

собі мав,

Сідою головою поклін оддав, сльози проливав. Скоро після того ще й гірше Хмельницький

знемагав,

Опрощення зо всіма приймав,

Милосердному Богу душу оддав.

То не чорні хмари ясне сонце заступили,

Не буйні вітри в темнім лузі бушували,

Як козаки Хмельницького ховали,

Батька свого оплакали...

А молодий Юрусь під Білою Церквою гуляє,

Об смерті отцевській не знає;

Скоро лейтарі до його прибували,

Листи подавали.

То Хмельниченко, листи як прочитав,

Світа Божого не взвидав!

То не багато Виговський гетьманував,

Півтора року булаву держав.

Скоро сотники, полковники прибували,

Юруся Хмельниченка гетьманом поставляли.

«Дай же, Боже! — козаки промовляли. —

За гетьмана молодого Жити, як за старого,

Хліба-солі його вживати,

Города турецькі плюндрувати,

Слави лицарства козацькому війську

доставати!»

Після смерті Хмельницького Україна лишилася у непевному становищі. Юридично вона за Переяславською умовою стала автономною частиною російської держави, фактично ж та держава мала силу оборонити од ворогів тільки близьку до себе Лівобережну Україну, далеку ж од своїх меж Правобережну Україну лишала без оборони. Наслідком такого становища було те, що полковники Західної України, не маючи змоги оборонитися од поляків та татар власними силами, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть російські історики, «шатанієм» між Москвою, Польщею і Туреччиною, а тяжким наслідком незміцні-лості України і кволості тодішнього Російського царства.

ОБРАННЯ ГЕТЬМАНОМ ВИГОВСЬКОГО І ВОРОЖНЕЧА ДО НЬОГО ЗАПОРОЖЦІВ

Скоро після смерті Богдана Хмельницького полковники українських козацьких полків та інша козацька старшина, зміркувавши, що «до булави треба голови» (у Юрася ж Хмельниченка доброї голови не було), скликали у Чигирині 26 серпня 1657 року раду з представників од усіх полків і обрали гетьманом бувшого військового писаря Івана Виговського, що, як і вся старшина, мав непохитну думку не тільки обстоювати, а навіть поширювати автономію України, доводячи її до повної незалежності од сусідів.

На Запорожжі обрання гетьмана не в Січі, як завжди раніше бувало на Україні, і навіть без участі Війська Запорозького дуже не подобалося, і кошовий отаман Гомон листом до Виговського од Війська Запорозького опротестував такий порядок обрання гетьмана, хоч і додав, що заради спокою рідного краю Запорозьке Військо не буде домагатися скасування обрання його гетьманом.

Не подобалося таке обрання й простому козацтву, якого, як і запорожців, не було покликано на раду.

У ті часи на Україні починалася ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до своєї старшини. Та ворожнеча поставала з того, що старшина забирала собі у власність