Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Так він сам на доброго коня сідав,

Коло города Сороки поїжджав,

На город Сороку поглядав,

І ще стиха словами промовляв:

«Ей, городе, городе Сороко!

Ще ти моїм козакам дітям не заполоха, —

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великі скарби мати,

Свою голоту наповняти,

По битому таляру на місяць жалування

давати».

От тоді-то Хмельницький як похваливсь,

Так гаразд добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано знадобіддя взяв, На ринку обід пообідав,

К полудній годині до города Сочави припав, Город Сочаву огнем запалив І мечем сплюндрував.

От тоді-то інші січовці гетьмана Хмельницького у вічі не видали,

Усі до города Ясси повтікали,

До Василя Молдавського істиха словами

промовляли:

«Ей, Василю Молдавський Господарю наш Волоський!

Чи будеш за нас одностайно стояти?

Будем тобі голдовати.

Коли ж не будеш за нас одностайно стояти, Будем іншому пану кровію вже голдовати».

От тоді-то Василь Молдавський,

Господар Волоський,

Пару коней у коляску закладав,

До города Хотині од’їжджав,

У Хвилецького капітана станцією стояв,

Тоді ж то од своїх рук листи писав,

До Івана Потоцького, короля польського,

посилав:

«Ей, Іване Потоцький,

Королю польський!

Ти ж бо то на славній Україні п’єш, гуляєш,

А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;

Що ж то в нас гетьман Хмельницький русин Всю мою землю Волоську обрушив.

Все моє поле коп’єм ізорав,

Усім моїм волохам, як галкам,

З плеч головки познімав,

Де були в полі стежки, дорожки,

Волоськими головками повимощував,

Де були в полі глибокії долини,

Волоською кровію повиповнював».

От тоді-то Іван Потоцький,

Король польський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Коли ж ти хотів на своїй Україні проживати,

Було б тобі Хмельницького у вічні часи не

займати,

Бо дався мені гетьман Хмельницький гаразд

добре знати:

У першій війні На Жовтій Воді

П’ятнадцять тисяч моїх лицарів стрічав —

Невеликий їм одвіт давав:

Всім, як галкам, з пліч головки поздіймав Трьох синів моїх живцем узяв,

Турецькому султану в подарунок одіслав!

Мене, Йвана Потоцького,

Коронного польського,

Три дні на прикові край пушки держав:

А ні пить мені, ні їсти не дав.

То дався мені гетьман Хмельницький гаразд

добре знати,

Буду його вовік вічний пам’ятати!»

. То Василій Молдавський до Ясс прибуває,

Словами промовляє:

«Ой ви, Ясси мої, Ясси!

Були єсте барзо красні,

Да вже не будете такі,

Як прийдуть-йозаки!»

То пан Хмельницький добре учинив;

Польщу засмутив,

Волощину побідив,

Гетьманщину звеселив.

В той час була честь, слава,

Військовая справа!

Сама себе на сміх не давала!

Ворогів під ноги топтала.

Після Зборівської згоди та Молдавського походу Хмельницький більшість війська розпустив, бо за умовою з поляками козаків повинно було бути тільки 40 000. Проте зразу ж після замирення виявилося, що ніякої згоди між українцями й поляками не може бути, бо поляки зараз же увійшли в Галичину й на Поділля і почали нелюдську розправу з своїми бувшими підданцями — повстанцями. Те саме вони хотіли зробити й з Брацлавщиною (Побужжя), та полковники Війська Запорозького Нечай та Богун, що були на той час вже полковниками українських козаків вінницьким та брацлавським, не схотіли коритися Зборівській умові, незважаючи навіть на гетьманські накази, і оружною рукою не пускали польських панів у їхні маєтки.

Через уперту оборону Нечаєм та Богуном народних прав на початку року 1651 виникла нова війна. Поляки з чималим військом несподівано напали на Нечая, коли він необачно справляв мас-ницю у місті Красному на Брапдавщині, і хоч як він завзято з своїми козаками оборонявся, та все-таки поляки перемогли козаків, і навіть сам Нечай наклав там головою. Про цього оборонця волі простого люду збереглося до наших часів багато кобзарських дум, з яких маю подати уривки:

Ой, у Краснім на ставочку туман осідає:

Чатували козаченьки у зеленім гаї.

Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті,

А сам пішов до кумасі звінок риби з’їсти,

Та він засів коло столу, здрібна промовляє Та з кумою, із любою, мед, вино кружляє.

Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,

Кличе козак молоденький:

«Утікай, Нечаю!»

«Як я маю, козак Нечай, звідси утікати,

Свою славу козацькую під ноги топтати!»

Подивився козак Нечай в кватирку очима,

А вже ляшків сорок тисяч стоїть за плечима.

Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:

«Сідлай, джуро, сідлай, малий, коня вороного!

Сідлай мені вороного, собі буланого, —

Геть виріжем вражих ляхів, геть щодо одного!»

Ой, не встигнув козак Нечай на коника впасти,

Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.

Повернувся козак Нечай на лівеє плече,

А вже з ляшків, вражих синів, кров річками

тече,

Повернувся козак Нечай на правую руку,

Не вискочить Нечаїв кінь із лядського трупу,

Не доскочив козак Нечай дубового тинку —

Покотилась Нечаева головка по ринку Зібралися козаченьки в високі палати,

Стали думать та гадати, де Нечая поховати:

«Ой сховаймо головоньку, а де церква Варвара,

Ой, щоб розійшлась по світу Нечаева слава!»

Позбувшись Нечая, поляки не гаючись напали й на другого свого ворога — Богуна, що засів у Вінниці. Тільки там їм не пощастило: Богун дав їм добру одсіч і хитрощами потопив багато польського війська у Бузі. Почувши про напад поляків на Нечая й Богуна, Хмельницький знову почав скликати козаків і звернувся за поміччю до Війська Запорозького, та тільки запорожці були вже до нього неприхильні за те, що він дбав тільки про козаків, про простий же люд забував. Тоді Хмельницький через турецького султана звернувся знову за татарською поміччю. За наказом султана хан вийшов з ордою з Криму, та наступав мляво й неохоче. Коли ж у місяці червні/зблизившись з поляками під Берестечком, хан побачив, що у короля велика сила війська — більше як на 300 000, то розлютувався на Хмельницького за те, що той не перестеріг його про таку польську силу і, повернувши своє військо назад, почав тікати на південь. Коли ж гетьман, догнавши його, почав умовляти вернутись та стати до бою, хан розгнівався, захопив Хмельницького у бранці і повіз із собою.

Лишившись без спільників і без гетьмана, козацьке військо кількістю 80 000 козаків не мало сили встояти проти поляків і після кількох днів змагань під керуванням Богуна перейшло потайно уночі за річку Пляшеву і пішло на Україну, покинувши полякам увесь табір і багато неозброєного люду.

Без участі Війська Запорозького склалася