Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Уже ж пак із-за гори козацькі корогви видко!»

Обізветься п’ятий жид Юдко:

«Нумо до Полонного втікати прудко!»

Тогді жид Лейба біжить,

Аж живіт дрижить;

Як на школу погляне,

Його серце жидівське зів’яне:

«Ей, школо ж моя, школо мурована!..

Тепер тебе ні в пазуху взяти,

Ні в кишеню сховати.

Але ж доведеться Хмельницького козакам

на балаки покидати!»

Отеє, панове-молодці, над Полонним не чорна

хмара вставала:

Не одна пані ляшка удовою зосталась.

Озоветься одна пані ляшка:

«Нема мого пана Яна,

Десь його зв’язали козаки, якби барана,

Та повели до свого гетьмана».

Озоветься друга пані ляшка:

«Нема мого пана Кордашка!

Десь його Хмельницького козаки повели до

свого коша».

Озоветься третя пані ляшка:

«Нема мого пана Якуба!

Десь узяли Хмельницького козаки та, либонь,

повісили на дуба».

Після Корсунського бою, а саме 8 червня, Хмельницький звертався з листом до московського царя Олексія Михайловича, просячи його вдарити зі своїм військом на Смоленськ проти поляків і тим допомогти одновірному народу українському визволитись з утисків католицького панства; та тільки московські правителі не дивилися на українців як на братів. Козацьке повстання вони мали за хлопський бунт, і, на прохання поляків, пограничні московські воєводи Сівський та Хотинський вже мали наказ йти до Корсуня на поміч не козакам, а полякам. Вони не поспіли того зробити, бо Хмельницький хутко погромив польське військо.

З-під Корсуня Хмельницький вирядив татар у Крим, а запорожців розпустив по Україні загонами вимітати з руської землі панів та євреїв. Сам же гетьман з реєстровими козаками перейшов до Білої Церкви і почав там складати нові полки українського козацького війська.

Запорожці, поприлучавши до себе готові вже ватаги повстанців, ходили по Україні, руйнуючи польські маєтки, замки й городи та визволяючи людей на волю. Загони їхні з усяким днем зростали, гуртували до себе по кілька тисяч козаків — і скоро ймення ватажків тих загонів, полковників та курінних отаманів Війська Запорозького — Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжі, Остапа, По-лов’янка, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркуші, Вовгури та багатьох інших облетіли всю Україну і прославилися у народних піснях та думах, яко ймення борців за визволення поневоленого

Морозенка беруть у бранці. Малюнок Погрібняка

українського люду; душі ж польського панства та душі прибічників і підручних того панства — орендарів ті ймення виповнили жахом.

Наймилішими народові героями повстання були, якщо рахувати по кількості складених про них пісень, полковники Війська Запорозького: Перебийніс, Нечай та Морозенко. Одну з пісень про Перебийноса можна й зараз почути по всій Україні і не тільки од кобзарів, а й по селах, по бурсах і по військових школах.

Ой, не дивуйтеся, добрії люде,

Що на Вкраїні повстало:

Ой, за Дашевим, під Сорокою,

Множество ляхів пропало!

Перебийніс водить немного —

Сімсот козаків за собою;

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою:

«Ой, пийте, ляхи, води калюжі,

Води калюжі болотянії,

А що пивали по тій Вкраїні Меди та вина ситії. ’

Зависли ляшки, зависли,

Як чорна хмара на Вислі,

Лядську славу загнав під лаву,

Сам бравий козак гуляє.

Нуте, козаки, у скоки,

Заберемося під боки,

Заженім ляшка, вражого сина,

Аж за Дунай глибокий.

Дивують ляхи, вражі сини,

Що ті козаки вживають:

Вживають вони щуку-рибаху Ще й соломаху з водою.

Ой чи бач, ляше, як козак пляше На сивім коні горою:

Мушкетом бере, аж серце в’яне,

А лях від страху вмирає.

Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,

По костяну могилу:

Як не схотіли, забунтували,

Та й утеряли Вкраїну.

Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький На жовтім піску підбився:

Від нас, козаки, від нас, юнаки,

Ні один ляшок не скрився:

Нуте ж, козаки, у скоки,

Заберімося у боки:

Загнали ляхів за річку Віслу,

Що не вернуться й в три роки.

За літо, поки поляки зібрали нове військо, Україна, од Дністра й до Путивля і Лубен, стала вільною од поляків. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навіть у Галичину й на Білу Русь. Вся міська й сільська молодь взялася за ножі, сокири й коси і, повбивавши панів та озброївшись їхньою зброєю, пішла козакувати, гуртуючись то у загони, то у полки, що складав гетьман. Назва «реєстровий козак» почала зникати — козаком звав себе всякий, навіть той, хто замість зброї держав у руці кийок. Селяни долітні й підстаркуваті, що лишилися по оселях, поділили поміж себе добро своїх панів, господарство їхнє й худобу, попаювали навіть поміж себе землю, так що за кілька місяців з поневолених кріпаків стали вільними людьми і до того заможними землевласниками.

Проте над осінь поляки, зібравши 80 000 війська, почали знову наступати на Україну і перейшли на східний бік річки Случі. Почувши про це, Хмельницький скликав до себе всі козацькі загони і пішов полякам назустріч. Ворожі війська зійшлися біля річки Пи-ляви і розташувалися таборами на різних її берегах. Хмельницький не поспішав нападати на поляків, сподіваючись собі на поміч татар і маючи на мислі оточити тоді поляків, як і під Корсунем, з усіх боків. Проте поляки самі прискорили свою загибель. Роздратовані запорозьким полковником Ганжею, що побивав усіх польських богатирів на герці, вони необережно кинулися на козаків і з кількома полками загналися через греблі та броди за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький того тільки й дожидав: він вдарив на них з усім військом,, і козаки, перетявши полякам шляхи назад до гребель, всіх їх або повбивали, або потопили у річці та болотах.

Ця пригода з кількома полками так засмутила польське панство та нагнала на нього такого страху, що пани, починаючи з привідців польського війська, покинули все своє добро, що було в обозі, і свої полки і з великим страхом кинулися тікати назад до Случі. За панством кинулося все військо, і тікало у такому непорядку, що біля Костянтинова завалило на Случі міст і у великій кількості загинуло у річці.

Про наслідки Пилявського бою народна дума згадує так:

То пан Хмельницький,

Житель чигиринський,

То він ночей не досипає,

Коло Случі-річки ляхів і жидів доганяє.

Скоро догнав увечері пізно,

І там стало дуже по вулицях тісно:

І там до їх прибуває,

Ще й на козаків гукає,

Да ще й словами промовляє:

«Друзі, панове-молодці! До Случі-річки

прибувайте,

Жидів та ляхів упень рубайте

І до їх козацькими словами промовляйте:

«Ото буде по той бік Случі ваше,

А по сей бік Случі буде пана Хмельницького

й наше!»

Проте Хмельницький не спинився на Случі.