Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

А по плавучому мосту через Джамну, недосяжному для малих британських гармат, майже щодня в повному бойовому порядку з розгорнутими знаменами і барабанним боєм проходили у ворота Делі нові підкріплення сипаїв.

Офіцери британського табору тільки дивилися на них з вишки Хребта, намагаючись розгледіти в польовий бінокль, якого полку йдуть панді і з яких місць.

Панді в місто все прибували.

— Делі, як Севастополь, — говорили в британському таборі. — Чим довше стоїть, тим більше захисників приходить йому на допомогу.

— Делі, як Севастополь! — сказав майор Бріггс, вдивляючись здалеку в білі башти і вишки делійських бастіонів. — Навіть у Криму, п'ятдесят п'ятого року, не доводилось чути такої пальби.

Він і капітан Бедфорд їхали верхи обходом, по Курнаульській дорозі, обходом, до білих палаток британського табору під Делі.

Майже два тижні провів капітан Бедфорд під замком, в цілковитій невідомості, в будинку раджі. Потім усе раптом змінилося. Метушня піднялась у дворі і в будинку, з усіх стаєнь повиводили коней, кричали верблюди, стаючи на коліна й приймаючи на спини важкі в'юки. Раджа став квапливо готуватись до від'їзду.

Гінці раджі принесли йому тривожну звістку: великий загін саїбів іде з півдня.

— Таких наша земля ще не бачила! — доповідали гінці. — Це воїни дикі, потворні на вигляд, на конях, у високих шапках і в спідницях, як британські леді. На голові у них росте пір'я замість волосся, і б'ються вони жорстоко, всім ріжуть горлянки, кого не зустрінуть на шляху. Вони називають це «зіграти в старого Гаррі» й сміються при цьому; видно, матері їх дружили з дияволом…

Гінці доповідали про батальйон Хайлендського гірського полку, що виступить слідом за гарматною колоною Бедфорда з Калькутти. Майор Бріггс вів своїх гірських стрільців на допомогу британському табору під Делі.

Раджа не знав, що несуть йому війська саїбів, мир чи війну, і тому втік на південь, захопивши сім'ю, слуг, скрині, дорогоцінності, золоті й срібні монети.

Майор Бріггс звільнив замкнутих у домі раджі англійців і взяв капітана Бедфорда з собою. Через два дні Генрі Бедфорд тиснув руку своєму давньому другові, Річарду Гаррісу, серед палаток британського табору під Делі.

— Дженні? — було перше запитання Гарріса.

Генрі Бедфорд сповістив другові сумну звістку:

— Гарматну колону перехоплено, бідна Дженні в руках у повстанців невідомо де.

Дженні слухала спів муедзинів на заході сонця, передзвін маленьких дзвонів в індуських храмах. Щодня їй приносили воду, рис, коржики. Вікон у просторій кімнаті не було, замість них — вузькі прорізи високо в стіні, напівприкриті знадвору легкими щитами з молодих стовбурів бамбука, розколотих уздовж на порожні жолобки.

Це був дім багатого делійського купця. Купець утік з Делі, злякавшись подій, і весь його просторий будинок був порожній. У кімнаті не було ні столів, ні стільців; Дженні подовгу сиділа чи лежала на запиленому ворсистому килимі посередині кімнати і слухала кроки поодиноких перехожих, дитячі голоси, протяжний крик носильників, який іноді долинав зовні. Вулиця була тиха, неторгова.

Так минуло тижнів два в невідомості, в очікуванні. Потім настав такий день, коли все місто довго й грізно шуміло, і до півночі на вулицях палахкотіли вогні. Сторож Дженні, молодий індієць, завжди посміхався їй, як приносив їжу, а цього разу був похмурий, занепокоєний. Серце Дженні стискувалося від смутної тривоги, але їй ні в кого було спитати, що ж відбувається за стінами будинку?

Рано-вранці наступного дня її розбудив шурхіт. Хтось обережно дерся по зовнішній стіні будинку, розсовуючи бамбукові створки віконниць.

Дженні встала. У відчиненому прорізі вікна повільно підіймалася чиясь висока шапка. Худі руки взялися за нижній край вікна. Довгі загнуті нігті були довші за самі пальці… Хто це?

Дженні стояла мовчки, не сміючи ворухнутись.

У вікні показались очі, з'їдене виразками перенісся… Очі уважно дивилися на Дженні.

— Хто ти? — скрикнула Дженні — й відразу ж голова щезла. Чути було, як людина, обриваючись, ковзнула вниз по стіні. Потім усе знову стихло.

Незабаром під вікнами Дженні почав збиратися натовп.

Дженні чула крики, тупіт, лихі вигуки, грізний гомін.

— Тут переховують ферінгів!.. — пролунав крик. — Убивайте невірних!..

— Убивайте невірних і їх братів невірних! — кричали на вулиці. — Смерть чужоземцям!..

Це був день поминання святих у мусульман міста. Віруючі юрбами ходили по вулиці, викрикували імена мучеників корана, танцювали в куряві й били себе в груди. В такі дні ненависть до чужоземців, до «ферінгів», з особливою силою запалювала серця мусульман.

Хтось шепнув їм, начебто браміни сховали в домі купця кількох знатних британців і тримають їх для того, щоб одержати багатий викуп у британської королеви.

— Мар ферінги!.. Убивайте ферінгів та їх братів ферінгів!..

Дженні з страхом слухала ці вигуки. Натовп гуртувався щільніше, град каміння посипався в стіну.

— Там офіцери!.. Великі саїби серед саїбів!.. Вони зв'яжуться з своїми і продадуть місто!..

— Так!.. Так!.. Вони вас усіх занапастять!

— Давайте їх сюди!.. Ламайте двері!..

Важкі зовнішні двері затріщали під ударами. Дженні кинулась у внутрішні покої будинку. З задньої кімнати визирнув сторож. Він був блідий.

— І звідти стукають!.. — сторож показав на маленькі двері, що вели у внутрішній закритий двір будинку.

— Пусти!.. Пусти мене до неї!.. — почула Дженні знайомий голос.