Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— Сонце зійде, побачиш, — сказала Лела.

— Хто ж ти, скажи, — наполягав чоловік.

— Я Лела, дочка Батми, — відповіла дівчина.

Чоловік відповів не зразу, ніби від хвилювання йому раптом перехопило подих.

— Звідки ти родом, Лело? — спитав він.

— Із Раджпутани.

— Твою матір звали Батма-Севані?

— Так. А ти хіба знав її?

Знову мовчанка, немов чоловік не міг побороти хвилювання.

— Покажись мені, — через хвилину сказав голос.

Чоловік притягнув Лелу до смужки світла, що падало з щілини, і довго з жадібною увагою вдивлявся в її обличчя Лела бачила в сутіні його довге сивувате волосся, бачила, як поблискують його очі і цей дивний спотворений рот…

— Хто ти? — злякано спитала Лела.

Чоловік не відповідав.

— Тебе послав до мене Чандра-Сінг?

І тут Лела згадала про заліплену воском паличку.

— Лист!.. Він залишився під деревом. Пробач мені. Я не винна! Це худий саїб! — збентежено промовила Лела.

— Лист від Чандра-Сінга? Та він сам устигне сюди раніше за свій лист! Я скоро побачу його, дитинко!

І чоловік на руках підтягнувся до щілини.

— Ти повернешся? — запитала Лела.

— Так, — сказав він, — повернусь! Не бійся нічого!

Лела несподівано відчула теплоту в цьому суворому незнайомому голосі.

— Жди мене, Лело! — повторив чоловік. — Я скоро прийду.

Він нечутно виповз із тіла богині.

Лела лежала, скрутившись клубочком. Високо піднялось сонце, розпекло кам'яну спину богині. Потім знову стало прохолодно. Так минув день.

Чоловік не приходив. «Невже доведеться просидіти тут ще одну ніч?» — з тривогою подумала Лела.

Надвечір порив вітру пролинув лісом. Зашуміло гілля дерев, шумів увесь ліс. Потоки води ринули на покрівлю храму.

«Дощі почались», — подумала Лела. Час минав. Чоловік не приходив. Відчай охоплював дівчинку.

Дощ лив і лив, струмки довго ще шуміли по лісу. Потім стало тихо.

Лела почала вже дрімати. І тут якийсь дивний далекий звук розбудив її. Наче вся земля гуділа від чогось важкого, що наближалось рівномірно і грізно…

Це гарматна колона капітана Бедфорда посувалась лісом до річки, до місця переправи, яке показав водонос.

Колона повільно викочувалася на галявину. Лела розрізнила окремі голоси.

— Ось і храм!.. Виходить, водонос не брехав, сер, усе вірно, — промовив чийсь молодий голос.

Це Боб Робсон розмовляв з капітаном.

«Саїби!» — Лела заповзла глибше в кам'яне тіло богині і відразу почула близько коло себе кроки й молодий дзвінкий голос:

— А це що за чудисько, Боб?

— Богиня. Лице людське, а тіло коров'яче.

— Дивись, та вона, здається, всередині порожня!..

Англійський солдат постукав пальцями по спині кам'яної постаті, як по барабану. Другий солдат припав оком до отвору.

— Там хтось є, Боб!..

— Зажди, зажди, Тедді!.. Там і справді хтось сидить! Треба доповісти капітанові.

Капітан Бедфорд великими стрибками піднявся на дах храму. Солдати, слуги, носильники обступили кам'яну богиню.

— Взяти живцем! — наказав капітан. Лелу витягли за поділ спідниці й поставили перед капітаном.

— Дівчисько!

Лела оглянула незнайомі обличчя й здригнулась. Прямо перед нею в одязі водоноса стояв серед натовпу Чандра-Сінг. І одразу страх пройшов. Дівчина щільніше закуталася хусткою.

— Хто така? — суворо спитав Бедфорд. Лела дивилась на водоноса.

«Мовчи!» — наказав їй очима Чандра-Сінг.

— Хто ти? Кажи! — повторив капітан.

Лела мовчала, потупивши голову.

— Не розуміє нашої мови, сер! — сказав Боб Робсон.

— Відішліть її в обоз, капітане, потім дізнаємось, хто вона і звідки, — порадив Блент.

В молодому бамбуковому лісі, такому густому, що й дитина не пролізе між стрункими колінчастими стовбурами, зібрались люди. Скільки їх зібралося тут? Важко сказати, — скільки дерев, стільки й людей. Тут були райоти з Бхагпута, з Ранпура, з Джайхара, з Ферозабада та ще з багатьох далеких і близьких місць. Хто знає, скільки миль сходили їх худі, без литок ноги, скільки вантажів перенесли їх руки, такі тонкі, що п'ятирічна дитина могла б охопити їх пальцями!.. Тут були і жінки, і маленькі діти. Слабенькі ручки греблися в землі, переплітаючись з бамбуковими паростками. Всі сиділи тихо, матері не гукали на дітей. Можна було підійти лісом упритул до цих людей і нічого не побачити крізь густі ряди бамбукових стовбурів, не почути ні шурхоту, ні звуку. Бамбук похитувався і дзвенів на легкому вітрі, люди мовчали. Вони були тихіші за ліс.

Їх села залишилися позаду: спалені вогнем, потоптані слонами. Ліс став їхньою домівкою, молоді пагони бамбука — їжею. Але райоти не забували своїх згарищ. Вони ще сподівались повернутися у рідні селища — не для того, щоб повзати в куряві біля саїбових чобіт, а для того, щоб знову збудувати свій дім на визволеній землі. Рушничні стволи стриміли за спинами у селян, старі діди тримали довгі саморобні списи, гострі піки похитувались між бамбуком.

Райоти сиділи тихо, вони чекали чогось.

Раптом затріщав ліс, захитались тонкі колінчасті стовбури. Якийсь чоловік продирався між дерев.

Ось він прометнув серед стовбурів — молодий, невисокий, у темній пов'язці зброяра на закуреному волоссі.