Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Вони йшли вночі і вдень, зупиняючись тільки опівдні.

До Аллахабада їх довезли на барках два буксирні пароплави.

Їм залишалось близько чотирьохсот миль шляху від Аллахабада до Делі, по неспокійній країні.

Вісім великих облогових гаубиць віз із собою капітан Бедфорд, шість фортечних мортир і дванадцять польових гармат. Калькутта віддавала найбільші гармати Дум-Думу із своїх фортів, щоб допомогти британським військам, які засіли під Делі, зламати опір повстанців.

Разом з капітаном Бедфордом гарматну колону супроводжував приставлений до нього в Калькутті лейтенант Джон Блент, жовчний чоловік з кривими, як у мавпи, ногами.

Блент засидівся в Калькутті, в походах не брав участі, у тридцять два роки усе ще ходив у лейтенантах і мріяв відзначитись.

Дженні несли в закритих ношах. Ноші гойдались, як човен на слабкій хвилі. Дженні скоро звикла до цієї хитавиці.

Виглядаючи з нош, Дженні бачила, як слони, слухняно переставляючи товсті ноги, легко, ніби дитячі іграшкові возики, тягнуть за собою гармати на високих колесах.

Це вперше в Індії застосували слонів для перевезення важких гармат. Ніхто ще не знав тоді, які вони стають люті, коли попадають під артилерійський обстріл.

Липень закінчувався, спека стояла нестерпна.

Солдати йшли у повній похідній формі, в цупких куртках, що обтягували тіло, в ременях навхрест через груди, з гвинтівками, ковдрами і важкими торбами. Для захисту від сонця вони одягали поверх кашкета білі полотняні ковпаки з воланом, що прикривав потилицю й шию. І все ж таки майже на кожному переході доводилось класти у вози солдатів, що постраждали від сонячного удару.

Гарячий вітер був страшніший за сонце. Він дув уже другий тиждень, мунчин — сухий вітер із глибини материка. Вітер ніс з собою розпечене повітря і куряву азіатських степів. Мунчин гнав пісок прямо в очі, котив по спаленій землі скручені в клубки суху траву і листя.

— Сванглі, сванглі, перевертні! — кричали носильники, показуючи на ці клубки. Клубки із свистом котились по землі на людей прямо під ноги.

Іноді назустріч летів, кружляючи на вітрі, великий стовп сухої трави і куряви, падав на людей, сліпив їм очі, забивав роти.

— Пучхильнай! — відпльовувались індійці. — Злий дух!..

Індійці вірили, що в цьому гвинті куряви живе душа великого перевертня, могутнього й злого пучхильная, диявола, а маленькі сванглі — його посланці.

На привалах було не легше. Навіть полотняні стінки наметів, подвійні, з шаром повітря у півфута і більше між ними, погано захищали від сонця. Суха гаряча хвиля азіатського вітру пробивалась крізь полотно.

Слуги накидали на намет Дженні товстий трав'яний килим і безперервно поливали його з міхів водою.

Сам, пес містера Макфернея, на привалах просився в намет. Він лежав на циновці, часто-часто дихав, висолопивши язика, і дивився на Дженні благальним поглядом.

Макферней теж ішов з колоною. Шотландцеві було по дорозі з Бедфордом, він зібрався в Раджпутану.

Загорнувши назад криси свого білого повстяного капелюха, постукуючи великою, химерно вирізьбленою палицею, в сандалях на босу ногу, він легко ступав слідом за колоною, не відстаючи од прудконогих індійців.

Капітан Бедфорд уже терпів його присутність: тут, в глибині країни, кожен європеєць був дорогий..

Великий табір селян, торговців, рознощиків і просто бездомних хлопчаків мандрував разом з військом строкатою, неспокійною, завжди галасливою юрбою. Ціле місто з наметів і возів виростало довкола колони на привалах. Селяни їхали слідом за Бедфордом разом з родинами, возами, козами і дітьми. Без них не можна було дістати в поході ні води, ні харчів. Селяни приносили воду, пекли хліб, за дві-три мідні монети наймалися носильниками, несли ковдри британських солдатів, їх важкі підсумки, — це дозволяв звичай.

Серед строкатої юрби Макферней помітив одного молодого індійця, водоноса із смугастим міхом.

«Я бачив цього юнака в джелхані! — пригадав Макферней. — Але тоді він сидів на землі, за огорожею, з чорними смугами парії на лобі. А зараз він став водоносом».

«Хіба індуси так легко міняють свою касту? — думав Макферней. — Може, він іншої віри?»

Більше двохсот богів в індійському пантеоні. Крім головної троїці (Шіва, Брама, Вішну), є старий бог Індра, є похмурий підземний бог Яма, індійський Плутон. Є дружина грізного Шіви — Темна Калі Тисячорука, вона ж Дургі, індійська Юнона. Є бог на лебеді, на лотосі і бог на кажані. Є бог Мавпа, бог Змій і бог Орел. Є тисяча сект: джайни, «мандрівні жебраки», вільні монахи, «одягнуті повітрям», є філософи споглядання — йоги, «одягнуті попелом».

— Якої ти віри? — якось запитав Макферней водоноса.

— Хто бачив сьоме лице бога Шіви? — ухильно відповів індус. — Кому відкритий таємний смисл Вед?.. Права рука богині Дургі не знає, що робить ліва, а у богині тисяча правих рук і тисяча лівих…

Худий, невисокий, з ряботинням на впалих щоках, водонос завжди крутився поблизу офіцерських наметів.

Незабаром колона капітана Бедфорда звернула на північний захід. Почали зустрічатися свіжі згарища, зграї бродячих собак вили довкола спалених сіл.

Обабіч дороги Дженні бачила стовпи з перекладинами і якісь дивні мішки, підвішені до них.

Індійці з острахом дивилися на ці мішки й відвертали обличчя.

— Нейл-саїб! — перешіптувались індійці.

Якось, уважно роздивившись вузький чорний предмет, що висів на перекладині, Дженні з жахом зрозуміла, що це — почорніле висохле людське тіло.

Генерал Нейл пройшов з каральною експелиціею по всьому середньому Гангу — бригадний генерал Нейл, якого самі англійці називали «страшним Нейлом».

Нейл задушив повстання в Бенаресі. Він позаставляв шибеницями увесь правий берег річки і набагато миль — бруковану дорогу, що вела до міста.

Шлях генерала можна було пізнати по