Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— Нікольсона? — Присутні заворушились.

Нікольсон, «Лев Пенджабу», лютий Нікольсон, гроза північно-західної Індії, той самий Джон Нікольсон, якого кочові племена в глухих гірських місцях поблизу афганського кордону вважають за диявола або злого духа!.. «Ніккуль-Сейн», — його ім'я пишуть на каменях, йому приносять жертви, як злому богові.

— Чудово! — Барнард схвально кивнув.

— Але бригадир Нікольсон надовго затримається поблизу Лахора…

Чемберлен зробив паузу.

Усі чекали.

— Для роззброєння лахорських частин, — закінчив він.

— Як? І в Лахорі?.. — Вільсон запитливо підняв брови.

Чемберлен кивнув.

— Так, неспокійно.

Вільсон з силою повернувся на своєму похідному стільці.

— Чи означає це, що нам доведеться чекати, поки Нікольсон покінчить із заворушеннями у всьому Пенджабі? — запитав Вільсон.

— Так, — ледь схиливши вузьку голову, відповів Чемберлен. — Доведеться!

— Це неможливо! — різко сказав Вільсон. — Нам потрібна допомога зараз, негайно або ніколи.

— Допомога буде, полковнику! — запевнив Чемберлен. — Тубільна кавалерія.

— Потрібні європейські війська!

— Їх немає! — сухо відповів Чемберлен.

Це була щира правда. Кожний британський багнет був на обліку. Через суперечку з Персією за Герат ще на початку року майже всю британську піхоту північної та західної Індії направили до Перського кордону, і їй там вистачало роботи. Єдиний досить сильний європейський континент Пешавара необхідно було зберігати на місці для безпеки афганського кордону.

— Прийде тубільна кавалерія, — сказав Чемберлен. — Пенджабські сікхи.

— Чудові солдати! — похвалив Барнард.

Усі, хто служив у Пенджабі, добре знали цих високих на зріст, довговолосих, диких на вигляд кіннотників — войовничий народ!

— З Непалу повинні прийти гурки, — говорив далі Чемберлен. — Вони вже в дорозі.

— Гурки? — перепитав Вільсон. — Хоробрі. Але для регулярної війни не дуже й хороші.

Він бачив не раз цих маленьких жовтолицих і вузькооких воїнів у чорних кудлатих шапках. Родом вони були із сусідніх гір.

— Чи битимуться вони з нашими панді? — з сумнівом спитав Вільсон.

— Ви скажете їм, полковнику, що тутешні індійці зазіхали на їхню віру.

Молодий Роберте голосно хихикнув і мало не підскочив на своєму стільці, забувши про пристойність. Роберте був щасливий: він під Делі, а Делі ще не взяли…

Новоспечений лейтенант, син генерала Абрахама Робертса, тільки недавно почав свою службу в Індії і був щасливий, що відразу потрапив у гущу подій.

Чемберлен також посміхнувся, однією половиною обличчя. Він вважав нараду закінченою.

Але Вільсон не здавався.

— Потрібні важкі гармати! — уперто говорив він.

— Треба чекати.

— Чекати неможливо! — відповів Вільсон. — Кількість ворожих військ щодня збільшується. В Делі зараз близько двадцяти п'яти тисяч чоловік.

— Двадцять п'ять тисяч? — Легке здивування, вперше за всю розмову, перекосило вузьке обличчя Чемберлена. Такої цифри він не сподівався.

— Двадцять п'ять тисяч панді. Ого! — дзвінко промовив Робертс.

— Із кожним днем їх стає більше!..

— Що ж… Чим більше їх буде, тим швидше вони пересваряться між собою, — заспокоїв Чемберлен.

— Ні. Між собою вони дружні! — відрубав Вільсон.

— З Бахадур-шахом у них обов'язково буде сварка.

— Ви маєте рацію, генерале! — Барнард повернув до Чемберлена повеселіле обличчя. — З Бахадур-шахом у них, звичайно, буде сварка.

— І тоді нам значно легше буде їх узяти!.. — з відвертою радістю підхопив хлопчисько Робертс.

Усі засміялися.

— Скажіть, полковнику (легкий зневажливий жест вузької ад'ютантської руки в бік міста), скажіть, полковнику, а з цих двадцяти п'яти тисяч панді хоч один уміє стріляти?

— Уміють, і багато! — різко відповів Вільсон. — У них чудові бомбардири і влучні стрільці! Ми самі навчили їх, на своє горе…

Він кивнув у бік фортеці.

Полотнище, що прикривало вхід у намет, було відкинуте, видно було мури Делі, освітлені ранковим сонцем.

Бойовий день уже починався. Розкотистий гарматний постріл пролинув по рівнині, хмарка диму піднялась над фортечною стіною.

Вільсон насторожився. Стріляли з великої гармати.

Це Інсур-Панді з товаришами витягли гармату «Арчдейл Вільсон» на бастіон і пробували її силу й далекобійність на британському таборі.

Снаряд вибухнув недалеко від намету командуючого. Земля і каміння бризнули в полотняну стінку. Разом з ними невеликий осколок, уже загубивши свою силу, влетів, у намет.

Вільсон підняв його і підкинув у руці — ще теплий.

Він так змінився на виду, що офіцери перезирнулись.

Молодий Роберте дивився на Вільсона з подивом. Невже старий бувалий артилерист, заслужений полковник Вільсон злякався гарматного пострілу?..

— Гармата з Дум-Думу! — сказав Вільсон. — Велика гаубиця!..

Гармата «Арчдейл Вільсон» посилала привіт полковникові Арчдейлу Вільсону.

— Отакі гармати мені потрібні! — твердо сказав Вільсон, підносячи на долоні осколок до самого обличчя Чемберлена. — Двадцятичотирьохфунтові гаубиці!

Чемберлен сухо вклонився.

— Я доповім серу Джону, — сказав він.

Гарматна колона капітана Бедфорда розтягнулася по рівнині вузькою курною стрічкою майже на півмилі завдовжки. Оглядаючись назад, капітан бачив у хмарі куряви золочені жердини нош, у яких несли Дженні, двоколки обозу, верблюдів, навантажених наметами і койками, польові й облогові гармати, запряжені кіньми, і чотирьох слонів, які везли великі мортири.