Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Всі ранги були скасовані. «Кожен, хто оголив меча у цій священній війні, гідний однакової слави!» — говорили сипаї.

Повстанцям Делі загрожувала серйозна небезпека. Інсур знав це краще, ніж будь-хто: у фортеці було занадто мало пороху і снарядів. Гармати на стінах Делі могли щодня замовкнути через нестачу ядер і бомб. Запаси пороху та бойового спорядження вирішували зараз долю повстання.

Британці висадили в повітря центральну будівлю Арсеналу. Але Інсур пам'ятав: у старому Арсеналі були таємні склади в бокових ходах, відділені од центральних багатофутовою кам'яною кладкою, тисячопудовими гранітними плитами і землею. Можливо, не все знищено вибухом.

Усі троє повільно посувалися вперед. Звідкись збоку пробивалося слабке світло. Ласкар-зброяр зупинявся щохвилини і придивлявся до зруйнованих плит.

— Може, тут! — сказав Ласкар і зупинився.

Лалл-Сінг відкинув землю заступом. Оголилась велика плита. На ній — литі літери незнайомого слова.

Інсур довго розглядав літери.

Мову англійців він знав добре. Але це слово йому було незнайоме.

Може, слово французьке? Бахадур-шах колись тримав при дворі радника-француза, знавця артилерійської справи.

Інсур натиснув ногою на лівий кут плити — і камінь піднявся. Зігнувшись, Інсур проліз у вузенький таємний хід, за ним — решта.

Тут було зовсім темно. Через п'ять-шість кроків Лалл-Сінг спіткнувся об якийсь ящик. Ласкар обережно засвітив вогонь.

Темними блискучими рядами, як кавуни в льоху у перса, в ящиках таємного складу лежали гарматні ядра та бомби.

— Треба опустити плиту і зазначити місце! — сказав Інсур Ласкару. — Тепер нашим гарматам надовго вистачить снарядів.

Та Ласкар ішов далі, в глибину складу.

— Тут повинні бути великі гармати, — сказав Ласкар. — Великі гармати з Дум-Думу.

— З Дум-Думу?

Багато років тому, коли Інсур тільки-но починав свою солдатську службу, його приставили до гарматної майстерні Дум-Думу під Калькуттою. Вони відливали тоді в майстерні важкі фортечні гармати, двадцятичотирифунтові гаубиці. Він чудово пам'ятав: гаубиці посилали в Делі для зміцнення старої фортеці.

— Ти маєш рацію! — сказав Інсур. — Але, можливо, ці гармати покалічені вибухом?

Ласкар похитав головою:

— Ні, очевидно, вони тут, у бічному приміщенні. Великі багатопудові гармати. На них і напис був «Дум-Дум» та ім'я саїба — начальника гарматних майстерень. Різьблений напис, гарний, з візерунком, наче те мереживо. Я пам'ятаю…

— Шукай! — сказав Інсур.

Вони пішли далі. На цей раз Інсур ішов попереду. Земляний хід вів нагору. Слабке світло знову почало пробиватися над їх головами.

— О, диявол! — у сутінках Інсур боляче забився коліном об якийсь виступ. Він обмацав предмет рукою. — Вогню!

Забувши про небезпеку, Лалл-Сінг черкнув об підошву сірником. Це був лафет великої гармати.

— Знайшли! — закричав Інсур. — Важка фортечна гаубиця!

Він намацав на казенній частині металеві літери. «Дум-Дум, 1846, — прочитав Інсур при слабкому світлі сірника. — Арчдейл Вільсон».

Вільсон! Ну, звичайно! Як він міг забути? Полковник Вільсон тоді був начальником майстерень Дум-Думу, і на заново відлитих гарматах гравірували його ім'я. Той самий Арчдейл Вільсон, який зараз засів табором під Делі!..

— Запам'ятай це місце і підемо звідси! — сказав Інсур.

— Я пришлю людей по гармату.

На площі Арсеналу Інсур постояв хвилину-дві, глибоко вдихаючи свіже ранкове повітря. Потім перетнув площу і великими стрибками піднявся по земляному схилу на свій Кашмірський бастіон.

На північ від міської стіни, за пасмом невисоких пагорбів, ховались білі намети британського табору. Британці називають Хребтом пагорби — свій єдиний захисток. Ось уже понад сорок днів вони утримують за собою невеликий куточок рівнини між Джамною з одного боку і висохлим каналом — з другого. У них не вистачає ні людей, ні гармат, щоб оточити місто і почати справжню облогу.

Більше того, вони не можуть навіть перешкодити підвозу харчів та підкріплення до міста. Багато разів намагалися британські артилеристи витягти свої гармати на Хребет, і щоразу чудовий і точний вогонь Кашмірського та Річного бастіонів примушував їх ховатися за пагорби. Інсур посміхнувся: лише кілька років тому англійці самі зміцнили старі укріплення, поглибили рів перед міською стіною, звели гласис — крутий земляний вал, що захищає стіни фортеці від гарматного обстрілу, — поставили гармати на баштах біля воріт. Тепер їм лишається тільки дивитися на могутні стіни Делі з-за своїх пагорбів і клацати зубами з досади.

— Багато хто з ферінгів уже сам радий був би згорнути намети й піти геть, — не раз говорили розвідники Інсурові. — Але полковник Вільсон упертий, він сів за Хребтом і не хоче нікуди йти.

Довго дивився Інсур на оголені пагорби, на круглу башту в центрі Хребта. Коло башти рухались чорні постаті.

«Зажди, полковнику Вільсон! — думав Інсур. — Скоро ми почастуємо тебе із твоєї власної гармати!»

Худий Лалл-Сінгів коник насилу видерся кам'янистою стежкою на пагорб. Гарріс зупинив коника біля круглої башти в центрі горба. Зрештою, кінь служив йому не так уже й погано, а кращих у британському таборі немає. Не вистачає коней навіть у кавалерійських частинах.

Звідси, з Ладловської башти, було добре видно високі білі зубчасті стіни, башти і бастіони обложеного міста.

Обложеного? Важко сказати, хто більше схожий на обложених: повстанці у фортеці чи королівські війська, що засіли за горбами.

Щодня їх турбують то з правого, то з лівого флангу, перерізають комунікації,