Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— А як їх начальник? Саїб над саїбами? Ансон не йде до них на допомогу?

Ордар-Сінг усміхнувся.

— Не дійшов до Делі генерал Ансон.

— Куля?

— Холера.

— Хайза? Холера? Вона знову прийшла до вас, зла хвороба?

— Голод, — пояснив Ордар-Сінг.

— Так, голод. — Обличчя Чандра-Сінга спохмурніло. — Селяни знову голодують, знову у них нема рису, щоб засіяти поля.

Занадто багато трупів пливе по Гангу. І от хайза, страшна хвороба холера, знову, як і сім років тому, починає крокувати полями Індії.

— Розповідай далі, Ордар-Сінг!

— Щодня саїби збираються на раду. Серця їх сумні; мури Делі високі й міцні, а великих гармат у саїбів немає. Новий генерал-саїб просить допомоги у своєї королеви, але везти війська з країни ферінгів навколо жаркої африканської землі занадто довго, а ближчим шляхом, через Червоне море, не пускає єгипетський султан.

Наші посланці ходили в Пешавар і далі, в патанські землі. Патани у своєму краю, в Афганістані, поширюють чутки, ніби королева ферінгів, Вікторія-ханум, надіслала листа з наказом: усіх мусульман в Індії навернути в християнство. Чутка ця дійшла до єгипетського султана, і єгипетський султан сказав:

— Вікторія-ханум наверне в християнство правовірних Індії, а потім почне добиратися і до правовірних моєї країни. То нехай ферінги спробують привезти свої війська до Александрії, я поставлю гармати на березі і не пропущу їх війська через мою країну!.. — Так сказав єгипетський султан.

Усі засміялись.

— Добре придумали афганці! — сказав Чандра-Сінг.

— Саїби хотіли посварити афганських мусульман з мусульманами Делі, а потім усіх їх — з індусами Доабу, — говорив далі Ордар-Сінг. — До нас у місто вони засилали шпигунів.

— Ну, і що ж?

— Не розбили нашої дружби саїби. О, зараз у нас усі побраталися, по всій Верхній Індії, — і мусульмани, й індуси. «Хіба у нас з вами не один коран?» — кажуть мусульмани афганських земель своїм братам, нашим мусульманам із Делі. «Хіба у нас не спільний ворог?» — кажуть індуси мусульманам. «Той самий звір шматує серця дітей вашого і нашого народу. Ви розмовляєте мовою урду, а ми — хіндустані, і все-таки ми добре розуміємо один одного. Як мисливці в селі, ми повинні, ставши пліч-о-пліч, всією країною влаштувати облаву на тигра і прогнати його з нашої землі».

— Добре говориш, Ордар-Сінг!.. — сказав Чандра. Він з усмішкою кивнув головою.

— Дуже злі саїби, — говорив далі Ордар-Сінг. — Вони самі укріпили Делі, самі заховали кілька років тому тисячі бомб і ядер в делійські підземні склади. Вони бачать, що їм тепер ні силою, ні хитрощами не подолати делійців. На останній нараді вони ухвалили: просити Калькутту зібрати великі гармати і повести їх під стіни Делі.

— Важкі гармати? — перепитав Чандра-Сінг. Обличчя його стало серйозним.

— Так, і вони уже вирушають у дорогу.

Хайдар, молодий мусульманин-зброяр з красивим лицем, брудним від кіптяви, втрутився у розмову.

— Узяли всі важкі гаубиці, які були у нас в Дум-Думі, у гарматній майстерні. І багато великих мортир із Вільямс-форту теж. Капітан Бедфорд поведе колону, уже є наказ.

— Яке прикриття? — жваво спитав Чандра-Сінг.

— Королівські стрілки, чоловік п'ятсот, а гарматна обслуга вся наша.

— Так. Дуже важлива новина, — сказав Чандра-Сінг. — Ти кажеш, колона вирушає незабаром?

— Так. Завтра або післязавтра. Наказ уже є.

— Гармати не дійдуть до Делі, — сказав Чандра-Сінг. — Занадто далеко… — Він усміхнувся.

Всі дивилися на нього.

— Її зупинять у дорозі, — доказав Чандра-Сінг.

— Так!.. Так!.. — підхопили всі. — Не можна пропустити важкі гармати до мурів Делі.

— Наші повинні усе знати. І знати вчасно.

— Я піду! — сказав селянин, який приніс листа.

— Ні. — Чандра-Сінг глянув на його ноги, збиті об дорожнє каміння. — Ти прийшов здалеку, Ордар-Сінг, тобі треба відпочити. Хайдар? Ти мені потрібний для іншої справи, у твоїй майстерні… — Чандра-Сінг перевів погляд, і очі його зупинились на Лелі.

Лела сміливо зустріла погляд гострих сірих очей Чандри.

Чандра-Сінг завагався.

— Піде дівчина! — сказав він. — Дівчина зробить усе, що треба.

— Хай вона буде обережна! — суворо наказав селянин, який приніс листа. — Ходсон-саїб…

— А-а!.. Худий саїб? — залунали голоси. Навіть тут, у Калькутті, багато хто чув про нього.

— Ходсон-саїб зібрав недавно в наших місцях таємний корпус і назвав його «Тубільні розвідники». Не знаю, чим він платить своїм розвідникам — золотом чи брехнею, — тільки худий саїб дуже хитрий; видно, мати його накладала з дияволом. Люди Ходсона винюхують де що робиться і доносять йому.

— Зрадники!..

— Сини безчесних батьків!..

— Намак-Харам!.. Люди, що ламають сіль! — презирливо сказав Чандра-Сінг.

«Намак-Харам» — той, що ламає братик» сіль, порушує спільну трапезу, зрадник, — цими словами індійці таврували запроданців.

— Вони скрізь! — сказав Ордар-Сінг. — На базарах, на вулицях, в курильнях, у лазнях, на мостах, на поштових станціях… Вони взнають, хто куди йде і навіщо. Вони розпитують дітей і жінок. Нехай дівчина буде обережна!

— Від Бенареса її повезуть у човні, — сказав Чандра-Сінг.

Прикритий гілками човен чекав на Лелу осторонь від храмів і людних місць. Лелу посадовили під трав'яний навіс, човнярі відштовхнулись од берега і рушили угору проти течії.

Човнярі тримались далі від лівого берега, і Лела здаля