Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська
«Нам дуже потрібні європейські війська. Але коли європейців нема, — посилайте хоч малайців», — писав він у Коломбо, на острів Цейлон.
Командування розгубилось. Воно розсилало один наказ, а післязавтра відміняло його іншим. Капітана «Олівії» дуже квапили біля Коморінського мису, а зараз корабель другий тиждень стояв, не вивантажуючись, у калькуттському порту і чекав нових розпоряджень.
Лорд Каннінг ніяк не міг розв'язати питання: відправляти прибулих на «Олівії» солдатів у повсталий Бенгал чи залишити їх для захисту самої Калькутти.
В останніх числах червня із Бірми, нарешті, прибув до Калькутти полк європейських солдатів, переправлених із Рангуна. Незабаром вгору по Хугглі пішли парові судна з мадраськими стрільцями. Командував стрільцями Джордж Нейл — той самий, який під час недавньої війни з Росією служив під командуванням сера Роберта Вів'єна в англо-турецьких частинах на Чорному морі, навчав турків стріляти з британської зброї, а сам учився в них жорстоким турецьким прийомам розправи з полоненими.
Англійці в Калькутті повеселішали: допомога нарешті починає надходити.
Минуло ще кілька днів, і майор Бріггс побачив на східцях калькуттської пристані свій шотландський полк — хайлендських гірських стрільців, старих знайомих по севастопольській кампанії. Хайлендці пливли в Китай, але їх перехопили в дорозі і замість Шанхая повезли до Калькутти.
Індійці-носії, що прийшли в Калькуттський порт на заробітки з далеких провінцій, роззявляли роти, дивлячись на короткі спіднички шотландських стрільців, на їхні руді бороди й голі коліна.
«Жінки? Чи, може, дияволи? — лякалися індійці. — Та ні. Напевне, якісь ще небачені у наших місцях напівлюди-напівзвірі».
Майор Бріггс одержав від штабу призначення у свій старий полк. Джордж Нейл раніше за інших відплив із мадрасцями вгору по Гангу. Нейл поспішав: він хотів якнайшвидше перевірити досвід, набутий у турків. Так було тижнів зо три. Капітан Бедфорд чекав наказу наступати. Дженні сиділа замкнена за очеретяними занавісками пембертонівської веранди. Першого ж вечора, як тільки вони прибули в Калькутту, до Пембертонів прибіг Сам — собака шотландця Макфернея. Очевидно, він винюхав шлях по сліду містера Бедфорда. Сам жалібно вищав і терся об ноги Дженні, неначе просив її про щось. Дженні дала йому притулок у себе.
Минуло ще три дні. Рано-вранці солдат, який охороняв зовнішні ворота будинку Пембертонів, побачив перед собою індійську дів-чину-підлітка у довгій білій закуреній спідниці, у білій хустці, що прикривала чорні кучеряві коси, у браслетах із синіх скляних намистин на обох руках.
Солдат нахмурився, йому суворо було наказано нікого з тубільців на подвір'я не впускати.
— Чого це ти в чоботях? У таку спеку! — тоненьким співучим голосом запитала дівчина.
Солдат нічого не відповів.
— Зніми чоботи! — сказала дівчина. — Ноги попріють.
Солдат переступив з ноги на ногу.
— Проходь! — похмуро сказав він.
— Я тобі кажу: зніми! — наполягала дівчина. — Хочеш, допоможу?
І в ту ж мить вона лягла долілиць на пісок біля солдатових ніг і вхопилася за правий чобіт.
— Геть! — вигукнув солдат, обтрушуючи ногу. — Іди геть, погане дівчисько!
— Іду! — відповіла Лела. Вона прослизнула поміж чобітьми солдата і вмить загубилася у хмарі зеленого чагарника, який зсередини обступив зелену огорожу саду. Озирнувшись, солдат не побачив нічого, крім безлюдної алеї й кущів, які розрослися обабіч неї.
Того самого ранку Дженні, прокинувшись, вийшла у сад. У Пембертонів ще тільки вставали. В далекому кутку саду, під величезним платаном, вона помітила чиїсь маленькі босі ноги. Під деревом хтось стояв, сховавшись у густому листі.
Як тільки Дженні підійшла ближче, смаглява рука у синьому скляному браслеті розсунула віти і швидкий співучий голос запитав:
— Ти Дженні, дочка Гарріса-саїба?
— Так, — відповіла Дженні. І зразу ж назустріч їй з-під дерева вискочила смаглява дівчина.
— Твій друг Макферней-саїб замкнений у джелхані! — швидко зашепотіла дівчина. — А ти гуляєш по саду й нічого не знаєш, ай-ай!.. — Дівчина сплеснула руками. — Сьогодні його судитимуть на суді саїбів. А що коли суддя звелить бити його батогами до трьохсот разів? Або присудять мучити водою? Скоріше біжи, рятуй свого друга!
— Містера Макфернея судитимуть? За віщо?
— За те, що він добрий і дружить з нами… За те, що він говорить з нами нашою мовою. За те, що він жаліє наш народ, — поспішно відповідала дівчина. — Саїби не люблять цього.
— Де ж він? Як мені знайти його?
У цю саму хвилину поблизу під деревом прозвучав дзвінкий хлоп'ячий голос, почувся тупіт дитячих ніг. Це Фредді котив по саду свій обруч.
Дівчина одразу зникла в густому листі.
— Де ж я знайду містера Макфернея? — ще раз розгублено запитала Дженні.
— У джелхані! — відповів їй з листя придушений шепіт. — Спитай на базарі, де джелхана. Кожний скаже.
Повернувшись у кімнату, Дженні зібрала усі свої гроші: двофунтовий папірець, чотири срібні шилінги і кілька дрібних монет. Сам, наче зрозумівши щось, ткнувся їй у коліна гладкою і сумною мордою. Дженні прив'язала ремінця до ошийника собаки і вийшла разом з ним із двору.
Місіс Пембертон кинулася шукати Дженні тільки перед другим сніданком. Де Дженні? Челядь обшукала будинок і сад, — Дженні ніде не було. Маленька гостя загубилась! О третій годині дня капітан Бедфорд прислав свого ординарця із звісткою: наказ про виступ одержано, треба готуватися до від'їзду. Дженні не знайшли і перед обідом.
— Її викрали змовники індійці, — заявив містер Пембертон. — О пів на сьому місіс Пембертон
