Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська
Опівдні до нього прийшов сержант Флетчер з таємним повідомленням.
— Пішов переодягатися, сер! — доповів сержант.
— Закручує чалму під капелюх! — шепотів він за хвилину. — Погляньте на нього, сер, він скидається на тубільця, одягненого, як англієць!..
— Це на краще… — прохрипів майор. Макферней саме зійшов на берег у своєму крислатому шотландському капелюсі поверх індійської чалми, яка захищала голову від нещадного калькуттського сонця! З темним, як бронза, обличчям, у сандалях, з мішком за плечима, він справді був схожий на індійця, одягнутого по-європейському.
Майор одразу ж послав сержанта до начальника калькуттської поліції.
Шотландець неквапливо почвалав вулицями знайомої Калькутти, крізь штовханину Чітпур-базару, повз вулицю Шевців і вулицю Ткачів, до площі Зірки, де він мав знайомого перса — продавця книжок.
Увійшовши під навіс персової крамниці, Макферней довго рився у старовинних книжках, що пахли шкірою й пилом. Пес устиг заснути на вулиці біля дверей. Коли шотландець вийшов з напівтемної крамниці й замружився від сліпучого сонячного світла, до нього підійшли два полісмени.
— За розпорядженням начальника поліції! — сказав один з них і поклав руку Макфернеєві на плече.
Шотландця повели. Миттю зібралась юрба. Продавці тютюну, килимів, горіхів, бананів, риби, залишаючи напризволяще свій товар, вибігали з крамниць. Сам проснувся й кинувся слідом. Бідний пес! Він спізнився, він не зміг пролізти крізь товщу босих ніг: така юрба зібралась подивитись, як саїби арештовують саїба.
Уся джелхана сколихнулася, коли на тюремне подвір'я привели саїба. Він носив індійську чалму під білим шотландським капелюхом і був смуглявий з обличчя, — але хто ж в Індії сплутає англійця з індійцем? Саїби могли думати що завгодно, але ув'язнені вже з першої хвилини знали, що новий бранець — європеєць.
За темне обличчя й світлі з сивиною пасма волосся над смуглявим чолом індійці прозвали нового ув'язненого Теманг Орі — борсук. Сам він називав себе Макфернеєм.
Макферней, здавалося, аж ніяк не був засмучений тим, що потрапив у калькуттську тюрму. Він дуже швидко здружився з ув'язненими. З тібетцями, мадрасцями, сінгалезами він розмовляв їхньою власною мовою. Скоро вся джелхана знала його квапливу ходу, пасма сивого волосся над загорілим чолом і добрі сині очі.
Першого ж дня Макферней помітив Ле-лу. Довга біла спідниця з лиштвою і біла шерстяна хустка, хитро замотана навколо голови й плечей, відрізняли Лелу серед інших жінок.
— Звідкіля ти, дівчинко? — запитав Макферней.
— Із Раджпутани, — відповіла Лела.
Макферней кивнув головою. Він знав цей край. Але жодного разу не довелося йому бувати у західній її половині, де безводні степи перетинають шлях мандрівникам, де кочують непокірні племена, що ніяк не хочуть примиритися з англійським пануванням.
Увечері Лела сиділа, схрестивши ноги, й тихенько співала:
Білим сарі прикрию лоб, Білим сарі закутаю плечі. Далекий мій шлях, важкий мій шлях, Далекий мій шлях до Делі…
Макферней сів біля дівчини й заслухався. Лела співала:
Ліси ростуть на шляху! О Сакра-Валка! Тигри бродять на шляху. О Чунда-Сакра!
Макферней стрепенувся.
— Де ти чула цю пісню?
— На моїй батьківщині, — відповіла Лела.
— І цей приспів? Чунда-Сакра… Сакра-Валка?
Лела здивовано дивилася на нього.
— Хіба ти його теж знаєш?
— Знаю, — промовив Макферней. — Я багато ваших слів знаю. Чунда-Ната — Дар… Бхатта-Баруна…
Лела перелякано відсунулась.
— Ти факір?
— Ні, — сказав Макферней. — Я знаю їх з пісень, із старовинних книжок.
Макферней вийняв свої папірці.
— А як у вас на батьківщині, в Раджпутані, називають матір, сестру, батька? — запитав він.
Лела відповіла.
— Небо? Зірки? Океан?
— Самудра… — відповіла Лела. Макферней записав це слово.
— У вашій країні всі так кажуть? — запитав він Лелу.
— О, ні! Моя мама знала такі слова, яких ніхто не знає.
— У кого ж вона їх навчилася?
— У мого… діда, — прошепотіла Лела. — Він факір… Він знає молитви й заклинання, яких не знає ніхто в нашій країні, навіть найстаріші люди. Він уміє заклинати гадюк, кажанів і крокодилів.
— Прекрасно! — задоволено промовив Макферней. — У заклинаннях найкраще зберігається стародавня мова.
Він сховав свої папірці.
«Звідси, з Калькутти, я піду в західну Раджпутану», — думав він.
Шотландець, здавалося, ніскілечки не журився, що його оточують високі стіни тюрми.
А для Лели це було великим горем; вона співала, забившись у свій куточок:
Високі мури джелхани!.. Ох, високі! Лихе око у сторожа, Ох, лихе око! Він стоїть біля воріт Нерухомо, як сухий кипарис. Він стоїть і нікуди не йде.
