Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Капітан Бедфорд кивав головою: погоджувався. Він теж був задоволений.

Генрі Бедфорд зумів дослужитися до капітанського чину, жодного разу за п'ятнадцять років не переступивши через рів, який відділяв місто Бомбей од навколишніх джунглів. Розкіш його бомбейського будинку, лівреї слуг, страви, що подавалися до обіду, нічим не відрізнялися від розкоші, ліврей і страв будь-якого середнього дворянського дому на батьківщині, в Англії. На різдво до столу подавали жирного гусака з яблуками і — точнісінько такий самий, як і в добрій старій Англії, — справжній різдвяний пудинг з мигдалем і родзинками.

Капітан звик до свого спокійного життя в Бомбеї, до затишних кімнат, до того, щоб слуга-індієць під час прогулянки тримав над ним парасольку, а двоє босих слуг бігли попереду й охороняли від гадюк. Він полюбляв обіди в офіцерському зібранні, де кухар з надзвичайною майстерністю умів поєднувати смачний британський біфштекс з гострою індійською приправою, а по обіді — подавати таке вино, яке подають тільки у Бомбейському артилерійському… Капітан думав: «Таке життя буде тягнутись нескінченною, безхмарно-радісною, спокійною смугою…» А Індія? Індійці?..

Бедфорд був глибоко переконаний, що вся Індія існує тільки для того, щоб поставляти англійцям родзинки та рис для їхнього різдвяного пирога.

— Спокій, Дженні! — любив повторювати капітан Бедфорд. — Незабаром будемо в Кейптауні.

Теплі краплі вологи осідали на платті, на снастях, на розігрітих мідних поруччях палуби; ночами в морі світилася літаюча риба. Великий Віз сховався у небі, і Дженні довго шукала Південний Хрест; їй показали кілька яскравих великих зірок прямо по курсу корабля.

На палубі було слизько від вологи; капітан звелів розстелити від борту до борту вірьовочну сітку, щоб нога не ковзала під час ходи. Легкий, як тінь, шотландець Макферней у своєму білому повстяному капелюсі із заломленими догори крисами, з мішком і палицею, наче мандрівник під час походу, крокував від борту до борту. Пес Сам плентався слідом за ним на коротких кривих ногах, тицяючи у палубу потворною мордою.

Легко й широко ступаючи, маленький, сухий і жвавий Макферней міряв «Олівію» багато разів од носа до корми й назад.

Якось Дженні трапилась йому на дорозі і одступила вбік, щоб дати пройти. «Що воно там у вашому дорожньому мішку, містер Макферней?» — хотіла запитати Дженні, але не наважилась. Вона стояла перед ним, тонесенька, боязка, у зеленому платтячку, з білявими косами, акуратно зав'язаними шовковою картатою стрічкою, як це навчили її робити в пансіоні. Макферней встиг роздивитися її очі, сором'язливі й допитливі.

— Добрий день, міс Гарріс! — привітався Макферней, привітно посміхнувся до неї, як усміхався своїм друзям на нижній палубі. Дженні не наважилась відповісти йому привітною усмішкою: адже капітан Бедфорд не знайомив її з шотландцем.

Тільки пізно вночі, коли сходив до зеніту молодик і світлі смуги й бризки на морі починали бліднути в його білому, незвично яскравому для людей, які живуть на півночі, світлі, Макферней спускався до себе. І тоді Дженні знову чула дивні слова, які шепотів він у своїй каюті.

«Дар-Чунла, — чула Дженні, — Сакра-Чун-да — Дар. Бхатта-Бхаратта…»

Незабаром вітер ущух. Паруси безсило повиснули. «Олівія» погойдувалась на слабкій хвилі, майже не посуваючись уперед. Настали мертві дні, штиль.

Невідомо звідки на палубі з'явилися пацюки. Можливо, на пацюків вплинула тепла година, задуха, безвітря, зменшення харчів на судні, — хто зна? Але щодня їх ставало більше й більше. Пацюки повзли з усіх щілин і незабаром так знахабніли, що почали кидатися на людей. Щоранку в кают-компанії розповідали страшні історії: пацюк відкусив кухарчукові вухо, два величезні сиві пацюки кинулися на самого помічника капітана, і той змушений був тікати; усю ніч пацюки пустували в кубрику і об'їли в боцмана чоботи й шкіряну куртку.

Бідного Макфернея теж мучили пацюки. Він боявся не за себе: пацюки загрожували проїсти його таємничу торбу. Шкіру пацюки гризли з особливим задоволенням. Макферней почав брати торбу навіть у кают-компанію і під час обіду клав її біля себе.

— Що це ви так старанно ховаєте? — сухо запитав його майор Бріггс.

— Це мої корені, — неуважно відповів шотландець.

Бріггс з презирством подивився на товстий шкіряний мішок, набитий, напевне, сухим корінням.

«Ботанік!» — подумав майор.

Якось уночі Дженні почула крізь сон, що хтось грюкнув дверима й пройшов по коридору. Сам повискував тихенько, стукаючи кігтями об підлогу; потім усе затихло. Дженні не спалося, вона підвелась, вийшла в коридор… У сусідній каюті нікого не було. Дженні полізла по драбинці нагору. На палубі теж не було нікого, молодик світив так ясно, як на півночі в Англії світить повний місяць. Несподіваний порив вітру жбурнув Дженні просто в обличчя декілька білих квадратиків цупкого паперу, списаного якимись значками. Збоку, з-за судових шлюпок, до неї долинуло глухе гарчання. Дженні повернула туди. Вона побачила бідного Макфернея, який спокійно заснув біля шлюпки, його шкіряна торба лежала поруч. Шотландець хотів уберегти свою торбу від пацюків, але не вберіг її од вітру. Несподіваний вітер ворушив аркушиками, які розсипалися з торби, і розносив їх по палубі. Сам глухо гарчав біля ніг хазяїна, не сміючи розбудити його.

Дженні зважилась.

— Містер Макферней! — покликала Дженні й легко торкнулася плеча шотландця. — Містер Макферней, прокиньтеся, будь ласка!

Макферней прокинувся і зразу ж сів. Палуба навколо нього, наче лапатим снігом, була всипана білими папірцями.

— Мої корені!.. — вигукнув Макферней. — Великий боже, мої корені!

Він кинувся збирати папірці.

— Я вам допоможу, містер Макферней, — попросила Дженні.

— Дякую, міс Гарріс, дякую!.. — Руки у Макфернея тремтіли. — Корені, мої корені!..

Він квапливо хапав аркушики і складав у торбу.

«Які корені?..» — Дженні нічого не розуміла. Вона бачила тільки цупкі квадратики білого паперу, списані незрозумілими значками: крапки, кружки, стріли, короткі й довгі