Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська
Але Лоуренс і слухати не хотів про відстрочку.
«Прошу вас, генерале, пригадайте всю історію нашого правління в Індії. Чи траплялося нам вигравати битви, прислухаючись до боягузливих порад?.. Зате ми перемагали завжди, коли слухали сміливих!»
Ходсон возив ці листи з Лахора до Амбалли, з Амбалли до Курнаула. Він намуляв собі до пухирів ноги, спалив під сонцем обличчя й руки, але пощади в генерала не просив. Ходсон не стомлювався. Сікхи, що охороняли його, природжені вершники, на деяких перегонах ледве встигали за ним.
Ходсон літав по військових станціях, збирав відомості, налагоджував зв'язок. За єдиним словом Ходсона, сікхи кидалися виконувати будь-який його наказ.
Ходсон сказав їм, що мусульмани Делі виступають із зброєю проти їхньої віри.
— Шах делійський випробовує свою силу, — пояснював Ходсон, — він хоче відновити свій трон у його минулій пишноті. Але шаху мало Делі. Мусульмани хочуть завоювати Пенджаб. Вони задушать народ сікхів, спаскудять їхню землю, загарбають їхні пасовиська й місця для полювання. Мусульмани пограбують житла, споганять храми, а жінок завезуть до себе й замкнуть у своїй мусульманській неволі.
Сікхи мовчки кивали головами. Вони вірили Ходсону-саїбу, — він був хоробрий воїн, він влучно стріляв, рубав шаблею, як вроджений вершник, і, коли говорив з ними, дивився їм просто в вічі своїми світлими некліпаючими очима. Вони вірили йому. З мовчазною люттю вони кидалися виконувати його накази. Досить було одного його слова — вони знімалися з місця й мчали вперед.
Ходсон був щасливий. Такою він любив війну: буря, що знімалася від слова команди і від слова команди затихала.
Амбалла — Мірут — Курнаул… Сипаї, розбивши збройові склади, виходили з ліній і піднімали прапор повстання. Селяни, збираючись у загони і беручи піки, кидали свої села й приєднувались до сипаїв.
— Убивайте англійців, рятуйте батьківщину, країну наших дідів!..
Було урочисто оголошено про скасування влади британської королеви, у цій народній війні індуси об'єдналися з мусульманами.
Уся Індія піднімалася, щоб назавжди вигнати чужинців за межі країни.
Рада генералів у Амбаллі все ще засідала.
Людей нема. Британська піхота — чоловік п'ятсот, більше не збереш. Влада на місцях розгубилася. З військових станцій надходять тривожні вісті. Збройові склади охороняються самими інвалідами. Кавалерії мало, коні змучені. Харчів нема, нічого не готово. В одному місці гармати без людей, в іншому — артилеристи без гармат.
Генерали потіли в наметах, смалили люльки до темряви в очах і ні до чого не могли додуматися.
Дивно: усі п'ять генералів, що засідали при штабі в Амбаллі, через деякий час були мертві. Четверо з них померли від холери, і тільки один — на полі бою.
Цей танок смерті відкрив сам командуючий Ансон. Прибувши в Курнаул, він одразу занедужав. Викликали лікаря, і у штабі почалася паніка.
Симптоми хвороби не віщували нічого доброго.
— Холера! — поставив діагноз штабний лікар.
Опівдні Ансон був мертвий.
Командування армією тимчасово перейшло до офіцера, який після Ансона був найстарший по чину. Це був генерал Барнард — чоловік нерішучий і млявий. Холера і для Барнарда приготувала саван, але відстрочила розв'язку на п'ять тижнів.
Військова рада вирішила з'єднатися з колоною полковника Вільсона в Міруті і йти на Делі.
Звістку про це Ходсон повіз Вільсону у Мірут і пробув у дорозі рівно тридцять годин, не зробивши жодного привалу.
З величезним зусиллям колона Барнарда рушила далі.
Повстанці пересувалися швидше за англійські регулярні війська: вони не були обтяжені ні штабним вантажем, ні похідною канцелярією.
Запеклий бій дали війську Барнарда райоти двох невідомих сіл на Курнаульському шляху: опівдні, у страшну спеку, вони підпалили обабіч шосе солом'яні халупи своїх селищ. І на британців кинулись одночасно: вогонь з рушниць, дихання пожежі і нестерпна спека південного індійського сонця.
Не стільки солдатів загинуло від куль, скільки полягло їх на шляху від сонячного удару.
І все ж таки колона Барнарда рушила далі й після двох тяжких переходів з'єдналася з колоною Вільсона.
Восьмого червня 1857 року, — майже за місяць після того як повсталі війська зайняли Делі, — британці розбили намети свого табору за пасмом невисоких горбів, милі за півтори на північ від міської стіни. Так почалася битва за Делі.
ЧАСТИНА ДРУГА
УСІ ШЛЯХИ ВЕДУТЬ ДО ДЕЛІ
Розділ тринадцятий
Дженні Гарріс
Вогким і похмурим березневим ранком старе транспортне судно «Олівія» відчалило від дерев'яних стін Арсенальної набережної в Лондоні. Дві польові батареї везла на борту «Олівія» і стрільців Вісімдесят восьмого її величності піхотного полка — щорічне регулярне поповнення Королівської армії в Індії.
«Олівія» поспішала: капітан хотів обігнути мис Доброї Надії до того, як настане період бур і жорстоких штормів.
На борту військового транспорту був незвичайний пасажир — дівчинка дванадцяти років Дженні Гарріс. Дженні їхала в Індію до батька, полковника Гарріса.
Капітан «Олівії» віддав Дженні каюту своєї дружини. Дженні подобалась її маленька каюта з круглим віконцем і підвісною койкою, яку ввечері спускали, а на ранок підтягали під саму стелю. У сильну хитавицю підвісна постіль Дженні шалено гойдалася з боку на бік і мало не билася об металеві скріпи стіни. Дітей, крім Дженні, на судні не було, тому дівчинка дуже нудьгувала спочатку,
