Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— Ти задумав стати водоносом, Чандра? — обізвався до нього з крамниці низький гулкий голос.

Чорна з сивиною борода лимаря просунулась між кінських хомутів, що висіли над дверима.

— Вода в спеку — добрий товар! — лукаво крикнув на вухо лимареві Чандра. — Приходь в ашхану, до старого Патхі-Лаллу, про все дізнаєшся.

Він вибрав невеликий міх з нашитими впоперек білими смужками і простягнув хазяїнові гроші.

Але лимар одвів його руку.

— Розрахуємось в ашхані, — посміхнувшись, прогудів він.

Чандра-Сінг з Лелою пішли далі.

Вони зупинились у східному кутку площі. З низеньких розчинених на вулицю дверей ашхани долітали смачні запахи. Чандра-Сінг увійшов. Насунувши хустку до самих брів, Лела пробралася слідом за ним і сіла в кутку, на землі.

. — Салаам!.. — притиснувши руку до грудей, губів і до лоба, хазяїн ашхани ще здаля вітав Чандру.

Чандра-Сінг мовчки притулив долоню до грудей, посміхнувся і сів на підлогу, ближче до хазяїна.

Хазяїн був голомозий, коротконогий, з рожевими безволосими грудьми, які виднілись з-під куртки, з китицею бузку за вухом.

Він підморгнув Чандрі як хорошому старому другові.

— Здалеку йдеш? — пошепки запитав хазяїн.

— Пішки дійдеш, на коні не доїдеш, — загадково відповів Чандра.

— Ворота замкнені, рів глибокий? — засміявся хазяїн.

Чандра-Сінг кивнув головою. Хазяїн був кмітливий.

— Ми давно чекаємо на тебе, Чандра-Сінг! — знову притишивши голос, сказав хазяїн.

Казан з варивом кипів коло нього на залізному триніжку.

Хазяїн підняв трохи покришку з казана. Міцні пахощі обпекли Лелі ніздрі, навіть у голові запаморочилось. Рис з гострим червоним перцем і молотим часником варився в казані.

— Спочатку їжа, потім розмова! — підморгнув хазяїн і насипав рису з підливкою у мідні мисочки.

Лела й Чандра почали їсти, а хазяїн покликав до себе слугу в плисковатій малиновій шапочці і швидко сказав йому кілька слів. Слуга побіг. Лела чула, як його босі ноги протупали по землі за тонкою стіною ашхани.

Лела квапливо ковтала юшку, що гостро пахла перцем. Хазяїн дивився на неї.

— Сестра? — запитав він.

— Дочка. — Чандра посміхнувся.

— Ти молодий, Чандра, для такої дочки.

— Дочка друга, — пояснив Чандра-Сінг, — те саме, що моя дочка.

— Так. — Хазяїн зітхнув. Він узяв порожню мисочку з Лелиних рук і насипав їй ще кішарі.

Двоє чоловіків увійшли до ашхани: старий жебрак у високій шапці, за ним другий, молодий, в одязі браміна.

Обидва сіли на глиняну долівку недалеко від входу.

Брамін був стрункий, худий, темні очі нерухомо дивилися з красивого продовгуватого, ніби зрізаного вздовж щік, обличчя. Говорячи, він простягав руку вперед молитовним жестом, як жрець у храмі.

— Я бачив сьоме обличчя бога, — говорив брамін. — Очі Вішну заплющені, але повіки його промовляють. — Він стулив руки, долоню до долоні. — Очі Вішну ллють сльози за долю своєї країни. Бітхур, Джансі, Сатара… Трон за троном падає в Індії. Злочини британців перевищують усяку міру. Наші давні володарі, спадкові принци, сини й внуки раджів, стали слугами мерзенної жони, королеви Вікторії. Діти гордих пантер їдять жебрацький хліб з руки ворога!.. Демон-гнобитель хоче позбавити нас вільної віри, віри батьків.

Жебрак, що прийшов з ним, закивав головою. Він сидів спиною до Лели, вона не бачила його обличчя.

— Кров Індії ще не охолола, — глухим, сповненим гніву голосом говорив брамін. — Полум'я підіймається над жертовною чашею, полум'я помсти!.. Спадковий принц Бітхуру Нана-саїб підняв старий прапор махратів проти тричі злочинних іноземців…

Ніхто, крім старого жебрака, не слухав браміна. Хазяїн ашхани і Чандра-Сінг уважно дивилися через розчинені двері на вулицю, немовби чекали чогось.

Незабаром у ясному, залитому сонцем чотирикутнику дверей з'явився юнак.

Юнак витирав піт з лоба: він тягнув із собою точильний верстат, а спека була нестерпна. Точильник установив свій верстат на плитах бруківки прямо під дверима ашхани, вийняв короткий ніж з широким лезом і запустив верстат.

— Ножі, ножі гострю! — дзвінким голосом кричав він.

Лела бачила його обличчя — молоде, веселе, з темними бровами, закуреними пилом, що летів від точильного каменя. Очі точильника посміхались.

— Ножі гострю, ножі! — весело вигукував юнак. — Ножі гострю, кинджали, шаблі, тюльпари — все, що рубає, все, що коле, все, що кров випускає з ворога… Ножі гострю, ножі!

Подзенькував ніж в руках веселого точильника, ледь чутно шурхотіли, обертаючись, точильні камені, голубі іскри летіли з-під широкого леза.

— Ножі гострю, гострю ножі!..

І, немовби за чиїмсь знаком, до майже порожньої ашхани почали збиратися люди. Похмурий чорнобородий лимар, якого Лела бачила на базарі, переступив поріг із оберемком вуздечок на плечі; двоє молодих гончарів, нашвидку витираючи руки, ще забруднені глиною, пробралися в саму глибину, ближче до хазяїна; старий ткач з очима, червоними од вовняного пилу, сів на землю коло самого Чандри і склав на колінах потріскані зморшкуваті руки.

— Довго ж ти не приходив, Чандра! — зітхнув ткач.

Розмова зайшла впівголоса. Ткач нагнувся до самісінького вуха Чандри.

Двоє людей біля входу — брамін з сумним вузьким обличчям і старий жебрак у високій шапці — не йшли.

— Я знав Нана-Джі юнаком, — замріяно дивлячись, говорив брамін. — Великий Брама дав мені щастя бути свідком його юнацьких ігор. Нана-саїб виховувався в Брахмаварті, і юна Лакшмі-бай, пізніше дружина Джансійського раджі, гралася з ним у дитинстві. Їй було сім років, йому — вісімнадцять… Я пам'ятаю, як, сходячи на слона, Нана брав дівчинку на руки і вони мчали вдвох по священному лісу…

Жебрак мовчав. Але з того,