Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

На даху будинку товпилися люди. Вони дивилися на капітана Бедфорда й махали руками.

— А що коли і там вороги?

Та у Боба Робсона, здається, було правильне чуття. Подвійна брама гостинно розчинилась перед британським офіцером. Капітана Бедфорда довгими переходами провели у великий зал, вистелений килимами і подушками. В залі пахло ароматною смолою, плодами, солодким тютюновим димом. Сивий, зморщений раджа, у парчевій кофті, весь обвішаний янтарними чотками, низьким поклоном вітав капітана.

— Я все життя не мріяв про більше щастя, як служити моїй королеві та всім офіцерам-саїбам! — промовив раджа.

Він сплюнув бетелеву жуйку в золочену чашу.

— Весь мій дім і моя скарбниця в твоєму розпорядженні, саїб, — ще раз схилився раджа.

Він зробив знак слугам, і капітана Бедфорда повели довгими переходами, повз темні закутки, крізь сморід жаровень і цікаві погляди челяді, у віддалену палацову прибудову. Чоловік вісім англійців сиділи у кімнаті, з них троє в офіцерських мундирах. Двері за капітаном відразу зачинили, і два озброєні чокедари[13] виструнчились обабіч дверей.

Капітан Бедфорд сів на низький диван і спробував отямитись.

— Ради бога, джентльмени, — сказав він, — хто ми тут: гості чи полонені?

— Ми самі вже другий тиждень сушимо голови над цим питанням, — відповіли Бедфорду співвітчизники.

Довго не змовкав галас у селі. «Гармати саїбів у наших руках!» — Селяни святкували перемогу.

Ще до полудня з-за ріки повернувся загін сипаїв, який допомагав райотам перехопити колону. Сипаї відігнали далеко за річку розпорошені групи британців.

— Вісім важких гармат, — рахували здобич селяни, — дванадцять малих і п'ятдесят возів з порохом і бойовими припасами!.. А хури з мукою, сухарями, рисом, сушеними плодами!.. Сумний день сьогодні у саїбів…

Люди посідали на траві біля ставка, вмостилися на зсунутих возах. Жінки напекли коржиків з пшеничного борошна. Мисочки з жирною козлятиною пішли по руках.

Лела зарилась у солому на одному з возів. Запах їжі дратував її, вона вже дві доби нічого не їла.

— Лело, де ж Лела? — чула вона голос Чандра-Сінга, але тільки глибше ховалася під солому.

Сором мучив дівчину: вона не виконала доручення, не донесла свого листа. Як же вона подивиться тепер у вічі Чандра-Сінгу?..

«Дочка нашого Панді», — називав він її… А тепер що він їй скаже?

— Де Лела? — кричав Чандра-Сінг і заглядав під шатра возів.

Чандра-Сінг знайшов Лелу на дні останнього воза. Він обтрусив солому з дівчини і поставив її на ноги. Лела прикрилась хусткою, боячись глянути на нього.

— Прости мені, Чандра-Сінг, я не донесла твого листа.

Чандра-Сінг посміхнувся.

— Я сам поспів раніше за свій лист, — сказав Чандра-Сінг і повів дівчину до ставка, де зібрався народ.

— Ти шукала свого батька, Лело? — сказав Чандра й штовхнув Лелу в коло.

Вона побачила радісні обличчя селян і високого на зріст сипая в білій чалмі, який сидів у центрі кола.

— Панді!.. Панді!.. — почула Лела гучні голоси.

Вона дивилася на сипая, на його довге сивувате волосся і скалічений рот. Той самий чоловік, якого вона бачила на покрівлі храму!..

— Панді?.. — повторила Лела.

Сипай підвівся і ступив до неї.

— Я обіцяв і не повернувся, — сказав сипай. — Пробач мені, дитино!

Він притягнув Лелу до себе й посадовив поруч.

— Твоя мати ждала мене й не діждалась, — мовив Інсур. — Ми двічі могли зустрітися з тобою, дитино, і двічі розминулись. Тепер ти назавжди залишишся зі мною.

— Тату! — прошепотіла Лела. Вона довго сиділа нерухомо, припавши до батькової руки.

Дженні сиділа на траві, бліда, підібгавши ноги, як індуска. Вона відштовхнула од себе глиняну чашку з свіжою водою, яку їй приніс молодий сипай у жовтій чалмі.

— Я хочу додому! — сказала Дженні. — Відпустіть мене.

— Твоя домівка далеко! — посміхнувся сипай. У нього були білі, як цукор, зуби й хитрі ласкаві очі.

Він ткнув їй у руку липкий солодкий плід інжиру.

— Ти поїдеш з нами, — сказав сипай. — Не бійся, дівчинко, ми тебе не скривдимо.

Він посадовив її на повстину біля стовпа, вкопаного в землю коло ставка, потім покропив водою чисто підметений клапоть землі й прошепотів над ним кілька слів пуджі — очисної молитви.

Віднині місце було недоторкане. Ніхто не смів ступити на нього, навіть пройти дуже близько й кинути на нього свою тінь.

Була друга година пополудні — час готування їжі. О цій порі вся Індія пече під відкритим небом свій убогий хліб.

Сипай роздмухав вогонь, підкинув у нього гілля. Потім підійшов до ставка і, не скидаючи легкого одягу, швидко занурився у воду для обмивання, обов'язкового перед готуванням їжі.

Вийшов і, просихаючи на сонці, почав місити коло вогнища на мідній таці тісто з грубого пшеничного борошна.

Дженні озирнулась. Усі навколо місили тісто, роздмухували вогонь. Райоти готували їжу.

Тепер у повстанців було багато борошна: весь запас із обозу Бедфорда перейшов у їхні руки.

Сипай наліпив з тіста коржиків і поставив їх пектися на залізному листі. Збоку присунув