Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Дівчина важко дихала.

— Погано! — сказала вона. — Дуже злі мусульмани. Хтось пустив чутку, ніби тут ховають офіцерів-саїбів.

Важкі зовнішні двері знову затріщали від ударів.

— Мар!.. Мар!.. Ферінги!.. Убивай чужоземців!

— Що мені робити? — сказала Дженні. — Вони зараз вдеруться! — Дівчина обдивилась.

— Іди за мною! — мовила вона, взявши Дженні за руку.

Удвох вони пробігли через кілька порожніх напівтемних кімнат, трохи підняли щільну матер'яну завісу й увійшли в якийсь великий низький зал, заставлений диванами. В пишно убраних нішах по стінах стояли розфарбовані скрині, лежали подушки.

Це була зенана — жіноча половина будинку.

— Я виведу тебе звідси! — сказала Лела. — Не бійся, я одягну тебе як слід.

Лела відчинила скрині. На підлогу полетіли строкаті хустки, розшиті тюбетейки, шовкові шалі, шаровари, буси.

— Дивись! — сказала Лела.

Вона квапливо натягла на Дженні довгу спідницю з каймою на подолі. Потім дістала красиву тюбетейку й приладнала її на голові дівчини.

— Не годиться! — несхвально клацнула язиком Лела.

Біляві пасма волосся стирчали з-під тюбетейки на всі боки.

Лела стягла тюбетейку з голови Дженні й шпурнула її на підлогу.

— Жовте у тебе волосся, як рисова солома! — зітхнула Лела, дивлячись на дівчинку.

Обличчя й руки у Дженні дуже засмагли під індійським сонцем, очі у неї були карі, з темним обідком, які часто бувають у індійських дівчат. Але коси, світлі коси Дженні! Що було з ними робити?

— Знаю! — вигукнула Лела.

Вона порилась у скрині й дістала з неї невеличку трикутну косинку, розмальовану дрібненькими трояндами по темно-зеленому полю. Лела пов'язала голову Дженні хустинкою і, щільно притягнувши кінці вперед, зав'язала їх вузликом під самим підборіддям, як носять махраттські дівчата.

— Ось!.. Тепер ти схожа на наших індуських дівчат… Ходімо!

Дженні несміливо взялася за її руку.

— Не бійся нічого! — шепнула Лела.

Вона розчинила двері, які вели на вулицю. Натовп все ще стояв під дверима будинку.

Хлопчаки стрибали і крутилися під вікнами, чоловіки кричали і погрожували кулаками. Лела йшла просто на юрбу.

— Чого ви тут зібралися, банькаті! — хоробро закричала Лела. — Кого вам тут треба в порожньому домі?

— Тут переховують невірних! — вигукнув молодий хлопець з пофарбованою кучерявою борідкою. — Давай їх сюди, ми розправимося з ними!..

— Що? Ви не вмієте відрізнити своїх од чужих? — тримаючи Дженні за руку, Лела йшла просто на юрбу. — Чи ви вже накидаєтесь на махраттських дітей?

— Ні, дітей ми не чіпаємо, — несміливо сказав хлопець з кучерявою борідкою.

— Так чого ж вам тут треба, жаб'ячі сини?.. Ідіть геть!..

Але юрба не розходилась.

— Дівчисько занадто сміливе! — закричала в юрбі мусульманська жінка. Із прорізу в білім серпанку, що прикривав її лице, на Лелу дивилися чорні, розширені ненавистю очі.— Дівчисько занадто сміливе!.. Нам вірні люди сказали: в цьому домі переховують ферінгів.

— Хто вам сказав це?

— Один старий на базарі.

— І ви знаєте цього старого?

— Ні! — обізвались голоси. — Ні, ні, він недавно в нашому місті… Ми його не знаємо.

— І вірите якомусь чужинцеві? — ще дзвінкіше закричала Лела. — Вірте краще своїм очам!..

Вона розчинила двері будинку на дві половини.

Кілька чоловік заглянуло всередину.

— Ні! Там нікого немає! — пролунали голоси.

Та Лела не відступала.

— Дивіться краще! — кричала вона. — Хіба наші браміни стануть переховувати англійців? Вони ненавидять їх так само, як ви, мусульмани, і ще більше. Хіба у нас, індусів, саїби не морили голодом дітей, не виганяли наших батьків у чужі землі так само, як і у вас? Хіба в наших храмах на голови саїбів весь народ не накликає чуму, виразки і всіляку погибель?

— І сліпоту, і спазми, і трясучу хворобу!.. — підхопили в натовпі. — Ми молимося за це і в нашій мечеті…

— Будь вони прокляті, губителі наших дітей!.. — заплакала жінка в серпанковій чалмі.

— Дівчина каже правду! — обізвався літній мусульманин. — Яка людина в нашій країні — хай вона буде індусом чи магометанином — з своєї волі дасть притулок офіцеру ферінгів? Ідіть з миром, люди!.. Тут немає наших ворогів.

Натовп розступився.

Лела вивела Дженні з тихої вулиці на широку площу. Вони перейшли напрямки площу й звернули в бічну вулицю. І тут Дженні побачила того самого старого, у високій шапці, який заглядав у її вікно вранці. Він стояв у кінці вулиці й дивився на них.

Дженні зупинилась.

Старий одразу звернув у якийсь провулок.

— Той самий! Той самий старий! — прошепотіла Дженні.

— У високій шапці? Білі виразки на щоках? — спитала Лела.

Страх, справжній страх проступив у очах дівчини. Але вона відразу поборола себе.

— Ходімо! — сказала Лела.

Вона провела Дженні безлюдними провулками у великий сад, звідти — у двір європейського будинку. Це був дім англійської резиденції, зайнятий повстанцями.

— Тут стоїть наша сторожа, — сказала Лела.

Вона ввела Дженні в низеньку бамбукову хатинку, що притулилася до південної стіни двору.

— Тут ти житимеш.

Дженні оглянула порожню кімнату, застелену трав'яними доріжками.

— Скільки ж мені доведеться