Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— Вісті! — закричав чоловік. — Я приніс вам вісті, райоти!..

Відразу ліс ожив; ламаючи гілля, збилися люди в щільну купку.

— Вісті!.. — переказували один одному. — Вісті од Чандра-Сінга!..

— Читай, віснику! — зашуміли голоси. Зброяр підняв довгу смужку паперу, помережану значками.

— Гармати йдуть у наш бік. Великі гармати з. Калькутти!

— Гармати!.. Великі гармати!.. На допомогу; саїбам! — захвилювались райоти.

— «Важкі гаубиці, мортири!.. Швидкострільні гармати», — перераховував зброяр, дивлячись у лист.

— Мортири! О-о!.. Гаубиці!.. Швидкострільні гармати! Нам такі гармати теж потрібні!

— Колона іде нашими місцями. При ній є наші люди… Чандра-Сінг іде з гарматами.

— Чандра-Сінг!.. О-о!.. Наш Чандра-Сінт…. — «Джайхар, Бхагпут, Ранпур, — чигав зброяр. — Так іде колона саїбів. Вона прямує у Делі!»

— Ранпур!.. Джайхар!.. Це наші місця, наші села.

— Ми не пропустимо ці гармати в Делі!..

— Не пропустимо! Грудьми станемо на їх шляху.

Зброяр опустив листа.

— Звичайно! — сказав зброяр. — Ця колона не дійде до стін Делі.

Він бамбуковою паличкою накреслив дві-три лінії на землі і міцно ткнув паличкою посередині.

— Тут, — сказав зброяр, — село Ранпур і шлях до річки. Тут ми перехопимо колону. Чандра-Сінг поведе їх як треба.

— Ми зробимо засідку! — зашуміли селяни. — Ми засядемо у селі і перехопимо гармати саїбів.

— Так, так, райоти!

Рунават, охоронник води, старий селянин з хворобливим і суворим обличчям, вийшов уперед. Він ткнув у землю не старечим посохом, як раніше, а ратищем довгого саморобного списа.

— Так, селяни!.. Приготуйтесь!.. Переріжемо шлях саїбам!.. Не пропустимо їх у Делі, до нашого серця…

— Селяни, в дорогу!.. Готуйтесь, ранпурці!..

— В дорогу!.. В дорогу! Ранпур близько.

Знову стало тихо. Бамбукові стовбури трохи розійшлись, пропускаючи людей, і знову зімкнулись. Вони стояли спокійно, ледь погойдуючись на теплому вітрі, подзвонюючи молодими пагонами, немовби нікого й не було зараз у лісі і нічого не говорили селяни, а ці голоси, легенький рух і шум тільки приснилися зляканим птахам.

Водонос не брехав. За лісом була дорога, загорожі для худоби і селище; два ряди бідних тубільних хатин, що вишикувались обабіч довгої вулиці.

Колона капітана Бедфорда повільно виповзала з лісу на дорогу. Важко брели солдати. Колеса хлюпали по рідкій грязюці.

З-під шатра одного воза висунулась дівоча голова, прикрита білим узорчатим сарі. Лела уважно оглянула узлісся, дорогу, селянські хатини. В селищі було тихо, ніде не куріло, в щілинах вікон темно й порожньо. Мабуть, і тут селяни залишили село. Де ж круглий ставок, про який говорив Чандра-Сінг?

Ось він, посеред села, і великий будинок біля самого ставка. У Лели закалатало серце: їй здалося, ніби чиясь голова майнула у вузькому прорізі вікна.

Передня частина колони вже пройшла половину села. Капітан Бедфорд ішов пішки, розмовляючи з Джоном Блснтом.

Ось вони порівнялися з великим будинком серед села. Біля огорожі сидів чоловік.

Чоловік був такий примітний, що капітан мимоволі зупинився.

Він сидів, пригнувшись і схрестивши ноги, на облізлій леопардовій шкурі. Лоб його і щоки були розписані червоними і чорними смугами. Він був майже голий, тільки стегна прикриті клаптем чорної тканини. Голова і все його тіло були, обсипані попелом. Худі плечі чоловіка тряслись під попелом, він повільно перебирав руками чорні чотки, тихо похитувався і дивився в землю, наче не помічав ні солдатів, ні гармат, ні офіцерів, які зупинилися перед ним.

— Гляньте, Блент! — сказав Бедфорд. — Це йог.

Блент знизав плечима.

— Фокусник, чи що?

— О ні, — святий філософ, що відмовився од усього земного, одягнена у попіл людина, що пізнала божество. Я багато таких бачив у Бомбеї, любий Блент. йоги по двадцять-тридцять годин підряд можуть сидіти отак, перебираючи чотки й міркуючи, без їжі, без сну. Ви можете колоти йога шпильками, пекти йому ступні, — він нічого не відчує.

— Я торкнув би шкуру цього філософа штиком, — жовчно перебив капітана Блент. — Хочу побачити, як він це відчує…

Лейтенант не договорив. Індієць пригнувся, швидко сунув руку під леопардову шкуру й вихопив з-під неї пістолет.

— Ба-бах!.. — в ту ж секунду розрядив він пістолет у Блента, і лейтенант упав з простреленою головою.

— Е-е-ен! Д-е-е-ен! Д-е-е-ен! — протяжний крик індійців полинув над селом.

Усе ожило, застукотіло, зашуміло. Над плоскими покрівлями виросли людські голови, оглушливо затріщали постріли. «Засада!..» В голові колони почалась паніка.

Капітан Бедфорд здалеку бачив, як перша гарматна упряжка зупинилась, як його люди заметушились і розбіглися у різні боки.

— Назад!.. До гармат!.. — кричав капітан; його ніхто не слухав. Решта гармат продовжувала по інерції викочуватися з лісу на дорогу. — Назад! — кричав капітан. Він бачив, як попереду погонич щосили ударив слона залізним гостряком у потилицю, як через секунду поранений слон метнувся поміж хатинами, підкидаючи свою тяжку упряжку. Ноші, в яких несли Дженні, раптом здригнулись і впали, накренившись, полотняні завіски залопотіли на вітрі, як паруси шхуни, що потрапила в шквал; носильники розбіглись в усі боки.

— Сюди! До мене! — кричав капітан, але його самого відтиснили убік. А за якусь мить капітан Бедфорд і сам уже біг геть від дороги, навскоси через поле.

Кулі свистіли над головою. Відстрілюватись не було часу.

— Он до того будинку, сер! — кричав капітанові ординарець Боб Робсон, який