Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— Війна закінчиться, тоді ми тебе обміняємо на наших полонених, — пояснила Лела.

— Обміняють? Мене? На індійців? — збентежено спитала Дженні. — Хіба мене можна обміняти на індійця?! Я британська піддана.

Дженні одразу злякалась того, що сказала. Кров прилила до смаглявого личка Лели, очі дивно звузились і потемніли, вона ступила вперед.

— Британська піддана?.. — вся тремтячи, повторила Лела. — Твої британські піддані палять села, вішають голодних, віддають нам міста і села, тікають, кидаючи зброю. Вони — боягузи. А наші індійці б'ють твоїх британців, де тільки їх не зустрінуть, звільняють міста, виганяють насильників, дають хліб голодним. Десять твоїх британських підданих не варті й одного індійця… А ти… Я й не знала, що ти така!..

Лела з презирством дивилась на Дженні.

— Я — дочка полковника. Ти не смієш! — сказала Дженні.

— Тебе б і рятувати не треба… — Лела одвернулась, хитаючи головою.

Дженні заплакала.

— Що мені робити?

— Замовкни! — сказала Лела. — Залишайся в цій хатинці, тебе тут ніхто не скривдить. Посидь, дізнаєшся, які наші індійці і які твої британські піддані.

Мов сама не своя, блукала Лела того дня вулицями Делі.

«Старий тут! Чого він прийшов у Делі? Що йому тут треба?»

Процесія мусульман ішла через площу. Закутані в біле люди били себе в груди, падали на землю, схоплювались і крутились на місці.

— Ал-ла-а-ліллах-іяхсан!..

— Іяхсан-іяхсен… Ал-ла-ла!..

Лела бачила блискучі запалені очі молильників і слухала їх різкі гортанні крики.

Може, це старий шепнув мусульманам, ніби індуси ховають англійців у залишеному будинку?

Народ у Делі запальний і легковірний. Досить іноді однієї маленької іскри, одного необережного слова, щоб посварити городян між собою.

«Навіщо старий прийшов у фортецю?» — не могла заспокоїтись Лела.

«Сказати батькові?.. Але, боже мій, чи батькові зараз до мене?.. У нього досить справ й без цього старого».

Дженні залишилася сама. Вона посиділа прислухаючись. Навколо було тихо. Здається, більше нікого не було в цій легкій бамбуковій хатинці садівника чи слуги, куди привела її Лела.

Повзучі рослини заплели стіну хатинки до самої покрівлі. Дикий виноград перекинув гілля з покрівлі на білу кам'яну огорожу, яка замикає з південного боку сад колишнього резиденства.

Над цією огорожею Дженні бачила могутню стіну з темно-червоного пісковика і ріг високої башти. Якась велика будівля прилягала безпосередньо до саду резидента.

Це був палац Бахадур-шаха.

В хатинці було тихо. «Невже я тут сама?» — подумала Дженні.

Тихе скавуління почулося за бамбуковими дверима.

Хтось обережно дряпався під дверима, тихо, але наполегливо розсовував порожні бамбучини дверних стулок. Потім якийсь великий потворний чорний клубок підкотився до ніг Дженні.

— Сам! — зраділа дівчинка. — Значить, і містер Макферней близько!.. Де ж твій хазяїн, Сам?

Пес вискочив у двір, озираючись на Дженні. Вона пішла слідом за собакою.

Сам побіг у другий двір, великий, гарний, з фонтаном і сонячним годинником посередині. Кілька сипаїв сиділи біля фонтана. Сам біг далі, на мармурову терасу, до високих різьблених дверей у великий двосвітний зал. Дженні побачила носилки для поранених, складені біля входу, білі мармурові колони з золотим розписом і ряди легких бамбукових ліжок поміж колонами.

Це був зал британського резидента, зайнятий повстанцями під лазарет. Коло одного з ліжок, нахилившись над пораненим, стояв Макферней. Він колупався зондом у глибокій рані під коліном сипая. Скручені в тугі трубочки полотняні бинти лежали на табуретці коло ліжка.

— Добре, що я молодим, хоч і недовго, був учнем лікаря в Едінбурзі… — бурмотів крізь зуби шотландець.

Він узяв бинт.

— Містер Макферней! — тремтячи, промовила Дженні.

Макферней обернувся.

— Міс Гарріс!

Дженні схопила його за руку і заплакала.

— Не плачте, міс Гарріс! — лагідно сказав шотландець. — Тут вам нічого поганого не зроблять. Війна закінчиться — і ви поїдете додому, в Англію.

Поранений застогнав і засовався на своєму ліжку.

— Спокій! — сердито закричав Макферней. — Коліно повинно бути в цілковитому спокої!..

І він почав туго бинтувати ногу сипая.

Дженні пішла до виходу. Сам уже стояв за дверима, на своєму посту: заходити в зал лазарету йому суворо заборонялось.

— Спасибі, Сам! — сказала Дженні і погладила чорну лискучу шерсть на шиї собаки.

Молода індіанка в білій серпанковій пов'язці щоранку приходила до Дженні. Вона мовчки ставила на поріг глечик з свіжою водою, чашку вареної сочевиці або рису, привітно посміхалась Дженні й зникала. Жінку звали Дарінат. Дженні потім часто вдень бачила Дарінат у просторому дворі резиденції з маленькою напівголою дівчинкою на руках. Індіанка годувала дівчинку, купала її в теплій, нагрітій сонцем воді басейну, перемовлялася з сусідками і була дуже балакуча. Але, приходячи до Дженні, завжди замовкала і тільки кивала їй головою й посміхалася. Дарінат ніколи не слугувала в будинках саїбів і не знала їхньої мови.

Багато днів Дженні не було з ким перекинутися й словом. Містер Макферней був зайнятий у себе в лазареті: поранені безперервно прибували. Дедалі частіше долинав до Дженні гуркіт стрілянини, то віддалена,