Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Біля воріт резиденції Інсура гукнула жінка.

— Тебе чекає сипай, із тих, що привели сьогодні вночі, — сказала жінка. — Не їсть, не п'є, ні з ким не розмовляє, все питає начальника. Він хоче щось сказати тобі, Інсуре.

Інсур пройшов у лазарет. Полонений одразу сів на своєму ліжку.

— Я чекав тебе, начальнику! — мовив він.

Кров прилила до його блідого обличчя, навіть слід пендзинки на щоці став ясно-багровим.

— Пробач, начальнику, я не знаю, як тебе звати, — послухай мене, я хочу бачити Панді, найголовнішого Панді, того, що за нього назначили п'ятсот срібних рупій… Я хочу йому сказати… Велика розмова буде у мене з вашим Панді, о-о!..

— Що ти йому скажеш? — спитав Інсур. Він уважно дивився на худе, змінене хвилюванням обличчя полоненого.

— Поклич до мене його самого! — наполягав сипай.

— Ти не боїшся? — спитав Інсур. — Він такий страшний, диявол з сталевими зубами…

— Ні, не боюсь, — ледь вимовив полонений. — Я скажу цьому Панді, що я і ми всі, скільки нас не є полонених, усі ми підемо битися за Делі… Поклич до мене Панді, я хочу сказати йому самому…

Посмішка осяяла смагляве обличчя Інсура.

— Ти вже сказав, — повагом промовив Інсур. — Я і є Панді, той самий.

З усіх кінців Верхньої Індії сходились у фортецю повсталі війська.

Новий полк сипаїв прибув у Делі з Сахранпура. Розташовувати його взявся Лалл-Сінг.

Лалл-Сінг вижив з південного кутка Срібного Базару торговця паливом.

— Забери, син гною, свій брудний товар! — сказав торговцю Лалл-Сінг. — Тут стануть табором герої Сахранпура.

Торговець постачав сушеними кізяками кілька багатих будинків і тому вважав себе поважною людиною.

— Іди геть, не заважай моїй торгівлі, син зганьбленої матері, — відповів він. — Половина міста помре без мого товару, не приготувавши страви. Якщо моя крамничка стане порожньою, на чому люди варитимуть баранину з рисом?

— На твоїх кістках, син верблюжого посліду! Іди швидше, коли не хочеш, щоб черево шакала стало домовиною для твоїх останків!

І Лалл-Сінг виштовхав купця з крамнички, а навздогін йому кинув кілька великих коржів його сушеного на сонці товару.

Торговець килимами, якого теж вигнали з своєї крамниці, сидів на вулиці і голосно тужив:

— Вони розорили мене, — кричав купець, — нестерпні сипаї! Вони вигнали мене геть, а самі розташувались на моєму товарі. З якого часу злиденні сипаї сплять на коштовних мірзапурських килимах?..

— Прокляті сипаї! — лементував торговець зерном. — Із найкращого, добірного рису вони печуть коржики для своїх поранених!

— Крамниця моя спорожніла! — продавець гною бився лобом об землю біля входу в торгові ряди. — Весь мій товар сипаї розкидали по місту, я розорений!

Надвечір на Кінному Базарі з'явився старий. Він пробіг до дерев'яної башти водокачки в самому центрі площі, до місця водопою коней та верблюдів, де завжди збиралися люди, упав на землю, зарився в куряву й почав молитися.

Старий був безсумнівно святий. Нігті на руках і на босих ногах у нього були значно довші од самих пальців, волосся не стрижене від народження, все тіло у виразках від нестатків і старанних молитов.

Простий народ, ставши тісним колом біля водокачки, з пошаною і страхом дивився на старого.

— Я знаю його, — сказав торговець килимами. — Це святий чоловік. Він пройшов на колінах увесь шлях од Бенареса до великих гробниць Агри. Цілий день від сходу сонця і до заходу він проводить у молитві, а вночі спить на голій землі.

— Не на землі! Він спить на гострих гвіздках, забитих в дошки!..

— Істинно святий!.. Факір із факірів!

Закінчивши молитву, незнайомий дід почав віщати народу:

— Темний вік настав! Браміни кидають Веди і чинять заборонені діла. Рабам вони пояснюють закон, рабам служать, їдять їжу рабів. Мерзенні сипаї, раби, сповнившись гордощів, уже посідають місця двічі народжених… Горе нам, залізний вік настає: парії, чандали, чамари пануватимуть на землі!..

Старий качався по землі, бив себе в груди, трусив головою, хрипів. Шапка брудного змертвілого волосся слухняно наслідувала кожний рух його голови.

Купці схвально кивали. Якийсь чоловік у парчевій розшитій безрукавці, в зеленій шовковій чалмі, пов'язаній вигадливим вузлом над самим лобом, як пов'язують учені, підійшовши ближче, уважно слухав факіра. Це був Ассан-Улла, лікар із шахового палацу.

— Горе нам, змішуються касти, настає темний вік, раби, шудри панують над обранцями! — верещав старий.

— Факір мудрий! — сказав Ассан-Улла. — Він віщує правду.

Коли факір замовк і народ почав розходитись, Ассан-Улла покликав старого вбік і довго розмовляв з ним.

Увечері факір їв баранину з рисом на задньому дворі в шаха. Там і переночував, а вранці пішов через південні ворота за міську стіну.

Південні ворота Делі довго були відчинені. Через ці ворота в фортецю входили і виходили сипаї, селяни, мандрівні торговці, посланці з інших міст.

До самого кінця серпня у британців не вистачало війська, щоб оточити фортецю з усіх боків. У провулках коло воріт, на порогах курилень, у чайних, біля водоймищ весь час тиснувся й галасував народ.

Якось пізнього