Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— Так, так! — почулися голоси. — Гаффар каже правду! Гаффар знає краще — він дружить з великими начальниками ферінгів. Сам Ніккуль-Сейн подарував йому срібну шаблю.

— Так, так… Індус бреше!

— Схопити його! Поганого пурбійця!

Застра мов застиг на місці. Та тільки-но белуджі підбігли до нього, він одним стрибком перемахнув через вогнище. Від несподіванки люди по той бік вогнища розступились. Але відразу кинулися слідом за ним.

Кроків за двадцять щільною стіною в кілька рядів стояли обозні хури. Ласкар пірнув під них.

— Він там, там! — закричали кочівники; кілька чоловік полізли під колеса возів. Ласкар, швидко змінивши в темряві напрям, тікав уже в інший бік. Він пробіг, шелеснувши травою, біля самого плеча Лели. «Тікай швидше», — встиг шепнути ласкар. І справді, белуджі, розсипавшись, нишпорили по всіх кущах. Лела тихенько підвелась і побігла.

Розгубившись, вона враз забула, де канал і куди їй треба повернути. Здається, вона бігла в протилежний каналу бік. Довга колона критих парусиною гармат перегородила їй дорогу.

Лела подалася в обхід, звернула за якісь дерев'яні будинки й несподівано для самої себе опинилася серед офіцерських наметів.

Їх було багато. Спальні намети, обідні, вітальні, великий чотирискатний намет офіцерського зібрання — ціле місто, біле, полотняне місто.

Куди ж тепер іти?

Лела стояла у вузькому проході, не знаючи, куди повернути.

— Кого шукаєш? — суворо гукнув на неї якийсь солдат, проходячи мимо.

— Полковника Гарріса, — швидко відповіла Лела. — Мене послали до нього в конюхи.

— Хіба полковник не в своїй палатці?

— Ні.

— Та ось якраз він сам іде! Очевидно, на раду до генерала.

Високий офіцер з коротко підстриженими світлими вусами прямував їм назустріч.

Молоденький індієць, який просився до нього в конюхи, несподівано зблід і хутко шмигнув убік, за намет. Полковник ішов туди ж.

Лела лягла на землю й заповзла під зовнішню полу якогось великого намету. Всередині пахло дорогим тютюном і квітковою есенцією.

Полотняні стіни намету були подвійні — так завжди роблять в Індії для захисту від сонця. Між однією полою і другою було близько фута простору. В цьому просторі й помістилась Лела.

Крізь внутрішнє полотно Лела бачила тіні: чиїсь голови схилились над неяскравим світлом. Тут радились саїби. У Лели закалатало серце.

— Чи можна вірити старій мавпі? — говорив дуже близько за полотном чийсь глузливий голос.

— І все-таки звернути увагу на останню пропозицію шаха необхідно! — заперечив інший голос, скрипучий і безсторонній. — Може, старий блазень не бреше? Треба домогтись ясності. Якщо старий не бреше і справді ладен відчинити нашим військам ворота палацу з боку ріки, то такий план штурму міста має ряд переваг у порівнянні з попереднім. По-перше, тоді наш лівий фланг упиратиметься в річку, і, значить, ліворуч ми будемо неприступні для нападу. По-друге…

Це говорив Чемберлен.

«Якби щука заговорила, у неї був би точнісінько такий голос», — подумала Лела.

Невілль Чемберлен уже одужав від своєї рани і брав участь у військовій раді. Обмірковували остаточний план штурму фортеці Делі.

— … по-друге, — говорив далі скрипучий голос, — якщо ми без перешкод проберемося у палац й оволодіємо такою важливою ділянкою на правому фланзі ворога, наші війська зможуть безпосередньо через західні ворота палацу ввійти всередину міста й по широкій вулиці Срібного Базару почати поступове охоплення глибоких позицій ворога…

— Я думаю інакше! — озвався хтось уривчастим, енергійним голосом.

Це говорив Нікольсон.

— Я думаю інакше. Лобовий штурм фортеці з кашмірських воріт буде, на мій погляд, за даних умов більш правильним. Фланговий штурм, обхід і глибоке проникнення в тил можуть виявитися небезпечними в умовах, де буквально кожний провулок, кожний будинок чинитиме опір. Краще буде, якщо шах відкриє нам хід під Кашмірські ворота.

— А є такий?

— Звичайно, є. Відгалуження головного ходу.

— Кілька добрих мін — і Кашмірські ворота злітають у повітря… Дірка в стіні, і ми починаєм штурм фортеці прямо з лобової дільниці.

— Чудово! Браво, Нікольсон.

— Блискуча думка!..

— Запропонуємо старому такий варіант. Нехай втішається тим, що ми збережемо за ним престол Делі.

— Хто ж займеться цим?

— Ходсон, звичайно, Ходсон!.. У нього є люди для таких доручень.

— Бідний Ходсон!.. Цілий день у нього товпляться в наметі якісь брудні жебраки, факіри. Я не знаю, де Ходсон дістане досить лавандової води, щоб відмитись після таких відвідин.

— До діла, джентльмени!.. Остаточна відповідь з палацу буде не раніше ніж післязавтра. Ми повинні перевірити: чи дійсно шах ладен впустити нас у місто, чи це черговий східний викрут…

Лела не стала слухати далі. Бахадур-шах хоче впустити саїбів у фортецю! Віддати Делі й загубити повстання!.. Лела щодуху мчала назад, не думаючи про небезпеку. Добігши до каналу, вона одразу скотилась на його сухе дно; тут, зупинившись на хвилинку, зірвала з себе безрукавку, що стискувала груди, скинула вузькі чобітки й побігла далі вже босоніж, не відчуваючи, як колюча трава обпікає їй босі ноги.

Швидше, швидше!.. Все розповісти батькові, поки не пізно.

Сторожа біля Кабульських воріт була попереджена, Лелу відразу пропустили в фортецю. Скорочуючи дорогу провулками, вона побігла до будинку резиденції. В приміщенні для варти кружка сиділи на підлозі сипаї. Батька на його звичайному місці не було.

«Скоро північ!.. — схаменулась Лела. — З