Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— Старий пішов униз, — сказала Лела.

— Так, — ствердив Макферней. — Хід до Селімгура і другий хід на північ, до бастіонів. Я трохи знаю будову цього палацу.

— Що ж тепер робити? — запитала Лела.

— Сам знаменитий шах Джехан креслив план Селімгурського форту, північних укріплень і підземних ходів. У той час і під індуським храмом був підземний хід, але його давно завалило…

Лела не слухала шотландця.

— Треба догнати! — перебила його Лела.

Вона нахилилась і взялася за залізне кільце.

— Ні, ні, — сказав Макферней, — це неможливо! Треба знати напрям, підземні переходи, провали, повороти внизу, в кромішній тьмі… Ти не пройдеш і двохсот кроків, а старий уже буде далеко.

— Старого не можна відпускати! — ледь не плакала Лела. — Бог знає, що він поніс з собою.

— Біжи зверху! Підземний хід веде до бастіону. Ти прибіжиш до батька раніше, ніж старий пройде той самий шлях під землею.

— О, як ти добре придумав, Макферней-саїб! — Лела вже кинулась до воріт.

Санітар вийшов на терасу шукати хакіма.

— Я тут! — озвався Макферней.

Він повернувся до своїх поранених.

Усе місто можна пробігти зверху, по покрівлях. Поки старий повзе, як кріт, під землею, вона вже буде коло бастіону. Вузький провулок позаду палацової стіни, потім площа Великої Мечеті, а там — по покрівлях, короткою дорогою напереріз до північної стіни. Лела летіла, мов птах, перестрибуючи через невисокі кам'яні огорожі покрівель, переступаючи через тіла сонних. Місяць уже зайшов, та Лела вгадувала дорогу і в напівтемряві. Величезний купол і мінарети Великої Мечеті залишились позаду, вона бігла вже по будинках Індуського кварталу.

— Стій! Ти звідки? — Два чоловіки перепинили їй шлях до покрівлі храмової прибудови.

Лела, не відповідаючи, намагалася пробігти далі.

Літній індус стиснув їй руку біля кисті.

— Відпусти! — Лела смикнула руку.

— Стривай, стривай!.. Що за убір?

Лела забула про те, що її велика хустка залишилася на покрівлі біля килимарок, а голова пов'язана клаптем чужої чалми.

— Ти якого народження? Відкрийся, дівчино!

Другий індус стягнув чалму з лоба Лели. Тризубець, знак касти знехтуваних, білів у неї на лобі.

— Чандала! — охнули обидва й повалилися на землю.

— Велика Калі, помилуй нас!

— Чандала!.. Я тримав у руці її руку!.. Її дихання торкнулося моїх ніздрів! — старіший з індусів, брамін з народження, качався по покрівлі, б'ючись лобом об камінь.

— Дай знак, Сатаро, дай знак, щоб її затримали! — кричав другий.

Дрібний частий дзенькіт мідних дзвіночків піднявся по всіх прибудовах храму. На сусідній покрівлі пролунали злякані голоси.

— Чандала!.. Знехтувана осквернила покрівлю храму!

— Перепинити їй дорогу!

— Скинути в річку!

Храмовий священик-брамін в оранжевому халаті, важко дихаючи, вже підіймався східцями на покрівлю будови; двоє слуг підтримували його під руки.

— Догнати її!..

— Не пропустити!..

Лела була вже далеко. Стрибаючи з покрівлі на покрівлю, як по величезних східцях, вона спустилась на вузеньку незабруковану вулицю. Християнська церква, казарми, провулок трубачів, — ось уже вона біля міської стіни. В темряві перегукуються нічні дозори.

— Хто йде? — сторожовий патруль крокує їй назустріч. Лела зупиняється. Її не пропустять далі, вона не знає пароль на цю ніч. Вона не дійде. Лела притиснула руку до серця — калатає, як не вискочить. Патруль підходить ближче, начальник патруля підіймає свій маленький ліхтар й освітлює обличчя Лели. Але світло ліхтаря падає й на обличчя начальника, і Лела впізнає сірі блискучі очі й злегка подзьобані віспою худі щоки Чандра-Сінга.

— Чандра-Сінг!.. Веди мене на бастіон до батька! Важливі вісті, Чандра-Сінг!..

Чандра-Сінг не питає нічого, патруль мовчки розступається. Чандра бере Лелу за руку й веде. Біля підніжжя бастіону, на земляному валу, викладеному камінням, стоїть варта. Чандра-Сінг називає пароль, і їх пропускають. Батько спокійно слухає Лелу.

— Що ж, я добре вибрав свого лазутчика, дочко, — посміхається батько. — Сідай на камінчик, посидь, часу в нас багато.

— Що ти, батьку!.. Старий уже давно спустився, він піде на той бік. Ти не знаєш, який він хитрий.

— Я знаю, які хитрі підземні переходи. Старий не швидко йде під землею і, куди б він не повернув, усе одно прийде до бастіону.

— Закладали міни при Віндхам-саїбі, знаємо, — хрипить Шайтан-Ага, підморгуючи Інсурові.

Обидва спускаються вздовж внутрішнього боку бастіону, повернутого до міста, і зникають у проваллі поміж камінням.

Минає багато часу; вже блідне небо на сході, коли Інсур з товаришами повертаються наверх.

Інсур несе когось, перехопивши коло пояса, і кидає на землю, як лантух ганчірок.

— Обшукайте його! — сказав Інсур.

У поясі в чоловіка міцно зав'язаний згорнутий у трубку і двічі запечатаний лист голубуватого персидського паперу. Інсур ламає печатку.

«… Повір мені, генерале-саїбе, зірка моєї душі, повір у чистоту мого серця… Хіба твоя королева не була і моєю повелителькою довгі роки?.. Найсмиренніший із слуг Вікторії-ханум, я за щастя вважаю вернути собі її колишню милість. За першим твоїм знаком, генерале-саїбе, я ладен відкрити солдатам королеви підземний хід з мого палацу під Кашмірські ворота…»

Інсур опускає руку з листом. Він блідий.

— Лист шаха генералу Вільсону!.. Слідом за листом з пояса сиплються золоті монети. Старий кидається їх збирати. Від жадібності й страху у