Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Опівдні снаряди почали лягати і в західному кутку двору.

— Всемогутній аллах, помилуй нас!.. — жінки, схопивши дітей, кидалися з кутка в куток, не знаючи, куди заховатися. Снаряд ударив у кам'яну стіну двору, поряд з Дженні; стіна поповзла, розпадаючись на великі камені. «Рятуйте!.. Рятуйте!..» Дарінат, не тямлячи себе, вибігла з дитиною на руках на середину двору. Бомба впала в фонтан, пробила мармуровий басейн, вода бризнула, розтікаючись по двору. Новий удар, гуркіт, крики… Дарінат похитнулась, дитина крикнула у неї на руках. Кров виступила на маленькому лобику дівчинки: осколок зачепив її скроню.

— Ай-ай, з нами бог! — закричали жінки. У відповідь десь зовсім близько гахнула гармата, спалахнула рушнична стрілянина.

— Милосердя, великий аллах, милосердя!

Жінки заплакали. Дарінат з дитиною повели в лазарет, за нею ще кілька жінок пішло на перев'язку. Дженні сиділа, оглушена, в кутку двора. Обстріл посилювався.

— Саїби не давали нам хліба, зате тепер вони не жаліють нам свинцю!.. — голосили жінки.

Уламки цегли, щебінь, шматки штукатурки летіли в повітря. Дженні кинулась на терасу, шукаючи, де заховатись, і сіла тут, у глибині, притулившись до мармурової колони. Сам, що постійно вартував біля входу в лазарет, підійшов до Дженні й довірливо ліг коло її ніг. Пес тихенько повискував при кожному пострілі, підіймав голову й розплющував вологі сумні очі.

— Не бійся, Сам, любий, не бійся! — шепотіла Дженні й гладила його по чорній лискучій шерсті.

Так минуло багато годин. Обстріл трохи стих, проте Сам дедалі частіше повискував і благально дивився на Дженні. Він неначе просив її про щось.

«Пити!» — здогадалась Дженні. Вона взяла відерце й пішла до водоймища. Дві-три випадкові кулі клацнули об верхній край садової огорожі, й одразу жалібний собачий плач, несхожий на звичний голос Сама, залунав по всьому саду. Дженні поспішила назад на терасу. З лазарету, покинувши перев'язку, вийшов Макферней. Сам уже повз йому назустріч, лишаючи кривавий слід на голубій мозаїчній підлозі. Він ліг біля ніг свого хазяїна, схлипнув востаннє і замовк.

Макферней нахилився над ним.

— І тебе не пожаліла британська куля, мій бідний пес, — сказав шотландець.

Індієць санітар підійшов, але не доторкнувся до трупу собаки, — йому не дозволяла каста. Індієць тільки став віддалік і жалібно заклацав язиком. Макферней бережно підняв холонуче тіло друга, відніс його на руках у куток двору й завалив камінням.

— Ось ти й не повернувся додому, в Шотландію, Сам, — сказав, постоявши над ним, Макферней. — І ніхто не знає, чи повернеться твій хазяїн.

Вранці штурм відновився. Повстанці віддали будівлю пошти. Велика Мечеть трималась, бої точилися на Головній площі і біля Раджратських воріт.

На площі мусульманського базару билися мірутські совари. Кіннотникам важко було повернутися на тісній, забудованій крамничками площі. Британські передові загони просочились в гирло однієї з маленьких бічних вуличок, що вела до базару, загрожували вдарити збоку й оточити мірутців. Один безіменний совар, поставивши коня впоперек вулички, перепинив британцям шлях. Весь пітний, без чалми, поранений у плече, відчайдушно рубаючи шаблею, він один довго стримував натиск цілого загону британців. Кіннотники, спішившись і зігнавши коней у центр площі, встигли вишикуватись для пішого бою. Хоробро билися кіннотники, але все-таки їх скоро почали долати британці, які підходили з обох боків. А тут поряд, у сусідньому кварталі, бився Дев'ятий аллігурський полк. Не знаючи загального розташування ворожих сил, аллігурці прорвалися назад до пошти й довго рубалися тут, оточені переважаючими силами ворога, під обстрілом чотирьох британських батарей. «Браття, помремо!..» — Сипаї помирали за рідне місто, поливаючи кожний камінь своєю кров'ю.

Не навчались повстанці в британських штабах офіцерської штабної науки. Добре билися в бою, кінному й пішому, зійшовшись з ворогом віч-на-віч. Але єдиному планові наступу британців не зуміли протиставити єдиного плану опору. Не налагодивши зв'язку поміж окремими частинами, не маючи єдиного керівництва, героїчні захисники Делі оборонялись в різних кінцях міста й повільно в упертих боях відходили до східних кварталів.

Опівдні здався будинок Індійського банку, бій точився вже на Срібному Базарі.

Після короткого перепочинку полковник Гарріс звелів відновити бомбардування білої будівлі.

— Уперті там засіли індійці! — сказав він своєму помічникові, капітану Бедфорду. — Треба їх викурити гарматним димом.

Знову завили снаряди у дворі резиденції. Од пострілів здригалася земля; у Гарріса стало більше гармат.

Снаряди розтрощили плити в кількох місцях двору. Жінки й діти, рятуючись від обстрілу, втекли під захист самого корпусу будівлі.

Гарматна бомба пробила дах будинку. Всі двері в будинку здригнулися, штукатурка посипалася зі стін.

— Рятуйте!.. Рятуйте!.. — Люди, які ховались на другому поверсі, побігли вниз.

Удар і гуркіт… Новий снаряд пробив ріг будинку. Жінки, заметавшись, кинулися з двору на терасу, стовпилися тут, звідси подалися в нижній зал, де лежали поранені.

Рушнична стрілянина затріскотіла раптом під самими вікнами. Навіть поранені підвели голови. Один, високий на зріст, з забинтованою головою, звівся на ліжку й виглянув у вікно.

Вікна головного залу виходили на вулицю, що вела до воріт палацу.

— Дивіться, дивіться! — закричала якась жінка, підбігаючи до вікна. Дженні підійшла до вікна слідом за нею. Оглушливий тріск рушничної пальби наближався з-за рогу, сипаї навскоси перебігали вулицю, шалено відстрілюючись. Не розуміючи, що відбувається, Дженні притиснулась, збліднувши, до ґрат незаскленого вікна. Ще частіше затріщали постріли, крики почулися зовсім близько. І тут високий на зріст сипай з забинтованою головою зірвався з ліжка й попрямував до виходу. Макферней, кинувши свої бинти, побіг слідом за ним.

— Не можна! — гукав шотландець. — Не дозволю!.. Ще не зажила рана!.. Не можна!..

Але сипай уже вискочив з воріт резиденції на вулицю. Це був Інсур. Він глянув праворуч, ліворуч і швидко оцінив становище. Велика колона повстанців одступала під натиском британських солдатів до воріт шахового