Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Та ось бомба вибухає на самому бастіоні, летять грудки землі, дошки, падають сипаї біля лівої амбразури, осколком ранить Інсура в голову. Рана тяжка, кров ринула, почервонивши парусину мішка. Інсур блідий, його підхоплюють на руки, несуть.

— Заклепуй гармати! — встигає крикнути Інсур.

Саїби близько, ось вони обліпили весь земляний схил бастіону, ось вони вже б'ються у вузькому провулку, по цей бік стіни. Вони втягують свої гармати на бастіон і з внутрішнього його боку починають бити по місту, по найближчих кварталах.

Тісні вулиці зустрічають їх за стіною, криві, загнуті провулки, — старовинне азіатське місто. Злива куль летить назустріч британцям, кожний будинок наїжачився багнетами. Кожний дім, як фортеця, в кожному дворі засада. До вечора б'ються британці і не можуть пробитися далі вузької смужки всередині міста, вздовж північної стіни. Нікольсон з невеликим загоном проривається попід стіною до Бернейського бастіону, але тут Нікольсона смертельно ранить сипайська куля, і загін його відходить назад.

Наближається ніч; обложники не можуть просунутися далі. В руках у британців тільки вузька смуга вздовж міської стіни, в руках повстанців — усе місто. Глухі стіни, бійниці, будинки в кам'яних огорожах — усе величезне старе місто в руках повстанців, і кожний будинок цього міста битиметься до кінця. Домовиною стануть кам'яні завулки Делі для чужоземців, які проникли за його стіну.

Наближається ніч, британці рахують утрати. Список виведених з строю офіцерів величезний, солдатів удесятеро більше. Майже третю частину всіх своїх сил поклали британці в перший день штурму.

Цілий день стежив за ходом бою з Ладловської вишки генерал Вільсон. Надвечір йому доповіли результати: більше тисячі солдатів убито, смертельно поранено бригадира Нікольсона, тяжко поранено Кемпбелла, поранено Рейда, — усіх, хто очолював атакуючі колони. Шістдесят сім офіцерів загинуло, поранено вдвічі більше, жертви величезні, і захоплена тільки вузька смуга, кілька провулків усередині міста біля північної стіни.

Командуючий Вільсон здригнувся. Чи битись далі?

Він послав записку Чемберлену на сусідню вишку, прохаючи поради.

«Наші втрати величезні. Позиції всередині фортеці ненадійні, ворог уперто чинить опір. Я ладен відкликати свої війська з міста й відійти за Хребет».

Але Чемберлен не згодний з генералом.

«Якщо вже ввійшли — треба держатись», — відповідає Чемберлен.

Вранці підривному британському загонові пощастило висадити в повітря Лагорські ворота, і третя колона британців проникла в місто.

На перехресті поставили гармати, і ядра почали дірявити білий мармур знаменитої Великої Мечеті, кришити в дрібний щебінь дорогоцінну мозаїку її прикрас.

Повстанці незабаром отямились і погнали ворога назад. Третя колона відступила до північної стіни, з'єдналася з другою і першою, і знову на ділянці коло північної стіни, поблизу християнської церкви, закипів відчайдушний бій.

Гармати британців, поставлені на бастіони, поливали розплавленим металом близькі й далекі провулки. Весь купол церкви Сент-Джемса порешетили кулі, навіть хрест на церкві був збитий гарматною пальбою.

Мирні жителі, які не встигли втекти, сховались в підвалах, у склепах, у підземеллях храмів.

У нарядній білій будівлі європейської резиденції, що прилягала до шахового палацу з північного боку, зібралися жінки, діти, старі. Дженні давно вже не стерегли. Ніхто не звертав на неї уваги в цьому величезному місті, яке, стікаючи кров'ю, відстоювало своє існування.

Котрий уже день Дженні слухала стомливий, рівномірний гуркіт, тяжкі удари ядер і близькі вибухи гранат.

Наїжуючись штиками, уперто відстрілюючись, вулиця Черевичників, вулиця Килимарок, вулиця Садів, будинок за будинком повільно поступалися британським з'єднаним військам, які просувались уперед.

Сипаї розділилися на окремі загони й билися кожний на своїй ділянці, уперто відстоюючи кожний дім, кожну вулицю. Британці наступали трьома колонами, весь час підтримуючи зв'язок між собою.

Повстанці повільно відходили до центру міста, кожний крок поливаючи своєю кров'ю. Надвечір сімнадцятого вересня, на сьомий день штурму, тільки третина міста була зайнята обложниками. Головні укріплені пункти: Арсенал, палац і форт Селімгур залишалися в руках повстанців.

Помічника Макфернея, молодого мусульманина, що тямив в медицині, вбило осколком снаряда. Шотландець працював один, він не спав четверту добу. Поранені прибували. Не вистачало ліжок, поранених клали вже прямо на підлогу; вся мозаїчна підлога була залита кров'ю, а санітари несли все нових і нових. Легкопоранені приходили просто з бою, їм перев'язували рани, і вони знову йшли в бій.

Стрілянина не стихала і вночі. Шалена канонада бушувала по всіх вулицях центру й східних кварталів. Хлопчаки прибігали з вулиці й приносили вісті: Арсенал тримається, здалася вулиця Садів, бій точиться вже коло Великої Мечеті.

На восьмий день штурму полковник Гарріс звелів поставити свої гармати на розі вулиці Зброярів. Звідси, як на долоні, видно було весь фасад величезної споруди палацу і ошатний білий з колонами будинок резиденції, що прилягав до палацу з лівого боку.

— По лівому крилу палацу — вогонь! — скомандував полковник Гарріс.

Гарматні снаряди вдарили по кутку двору, по терасі, по покрівлі білої споруди.

Жінки й діти стовпились в західному кутку двору, біля стіни. Знайома Дженні індіанка Дарінат, постеливши в затінку циновку, запросила Дженні сісти. Вона принесла води й поділилася з Дженні своєю ранковою їжею.

В цей день у будинку не розпалювали вогню, навіть пораненим не приготували гарячої страви. Дарінат насипала в долоню Дженні жменьку сушених кукурудзяних зерен.

Зерна були яскраво-жовтого кольору і тверді, як металеві намистини. Дженні ледве вдалося розжувати дві-три кукурудзинки. Дарінат показала їй, як розмочувати зерна у воді, нагрітій на сонці, а потім розминати