Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

прийоми і суперечки, британці зміцнювали свої позиції. Розгубленість перших тижнів минула, слабосилий Барнард помер, полковник Вільсон, який одержав чин бригадного генерала, успішно збирав сили. Своїх солдатів мало? Шлях з Великобританії далекий? Але є старий, не раз випробуваний спосіб: добувати солдатів у сусідів. Одним платили грішми, іншим — обіцянками чи погрозами. Князьок сусіднього Непалу дав дві тисячі гурків — диких кочових воїнів. Непальці вже вийшли в похід: частина у кибитках, частина на кудлатих низькорослих конях, з саморобними щитами і списами.

Із Пенджабу, загін за загоном, прибували сікхи на своїх витривалих конях. Піхота з Кашміру, кіннотники з Белуджістану, — багатоплемінний табір за Хребтом усе ширше розкидав намети. Ночами вогняне коло багать охоплювало вже майже всю рівнину за горбами. Злішою ставала канонада, частішали вилазки сипаїв з фортеці.

Розділ тридцять другий
П'ятсот рупій за голову Панді

У великому палаці резиденції, біля фонтана, Інсур допитував полонених.

Їх було багато після великої нічної вилазки за стіни міста. До фонтана, непевно ступаючи, вийшов поранений у руку солдат індієць. Він зніяковіло дивився на Інсура, чекаючи запитань.

— Полк? — спитав Інсур.

— Сімдесят четвертий, — відповів полонений. — Пенджабської піхоти.

— Давно у саїбів?

— Кілька тижнів. Пригнали з Лахора.

Інсур глянув на полоненого. Молодий, дуже молодий і дуже виснажений, — очевидно, тільки недавно взяли з села.

Темний провал, схожий на синій трипелюстковий лотос, — слід пендзинської виразки, — спотворював щоку юнака. Він стояв блідий, не підводячи погляду.

— Як же ти пішов проти своїх? — запитав Інсур.

Сипай затремтів.

— Офіцери погрожували нам! Пістолет у спину, і гнали вперед. «Нехай ідуть у бій першими! — кричали. — Під кулі, проти своїх же панді».

— Що? — спитав Інсур.

— Проти своїх же панді!..

— Так! Так! Вони всіх повсталих сипаїв називають «панді», — підхопили інші.

— Саїби кажуть, — несміливо говорив далі полонений юнак, — що тут, у Делі, переховується перший Панді, з першого повсталого полку, і ніби цей Панді не людина, а диявол.

— Он як? — сказав Інсур.

— Так, так, саїби кажуть: він великий і страшний диявол чи перевертень з сталевими зубами… і немовби його петля не бере. Так що повісити його неможливо.

— Його можна тільки розстріляти з гармати!

— Ходсон-саїб прискакав у табір, — втрутився кінний полонений. — Він пообіцяв велику нагороду тому, хто піймає цього Панді й приведе до нього живого.

— П'ятсот срібних рупій!..

— Ого! — Інсур посміхнувся. — Дорого ж вони цінують цього Панді.

— Вони дуже злі на нього.

— На всіх панді злі саїби!

— Їм не пробити ваших міцних стін.

— Людей у них тепер багато, а великих гармат немає.

— Вони чекають їх з Пенджабу. Вся надія саїбів на ці гармати.

— Велика колона облогових гармат скоро прийде з Лагора, — квапився виговоритись перший полонений. — «Он коли, — кажуть саїби, — ми проб'ємо, нарешті, пролом у високих стінах Делі й підемо штурмом на місто».

Тінь упала на лице Інсура.

— Так. Важливі новини. — Він помовчав. — Можеш іти. В нашому лазареті тобі перев'яжуть руку.

Полонений побрів на терасу, підтримуючи поранену ліву руку.

«Отже, тут не вбивають полонених? — думав він. — А саїби запевняли нас, що панді розправляються з усіма, не розбираючись».

Він увійшов у лазарет. Жінка, пов'язана білим, погасила бронзовий світильник — уже розвиднілось — і вказала пораненому на ліжко.

«Виходить, тут не тільки не вбивають полонених, а навіть лікують? — продовжував дивуватися юнак. — Навіщо ж нам брехали саїби?»

Там, у таборі англійців, поранені з тубільної піхоти по багато днів валялись на голій землі, без навісу, на сонці, і ніхто не подавав їм допомоги.

Індієць санітар приніс корпію, бинти, приготував мазь.

— Зараз прийде наш хакім, він тебе перев'яже.

«Хакім?» — полонений сподівався побачити арабського вченого лікаря з сивою бородою, у вигадливо пов'язаній чалмі.

В зал увійшов маленький сухий темнолиций чоловік з синіми очима європейця.

— Ти теж полонений? — здивовано запитав сипай.

Хакім не відповів.

— Покажи рану, — наказав Макферней.

Він спритно одірвав присохлий рукав, розрізав тканину, промив рану й почав уміло накладати пов'язку.

— А це що? — суворо спитав хакім: він побачив набухлі темно-лілові смуги на шиї сипая і присохлий гній.

— Побили, — неохоче відповів сипай.

— Навіщо загноїв? Чому раніше не при йшов? — розсердився Макферней.

— Це ще там. У них… — Сипай показав у бік британського табору.

Макферней дістав пляшечку і протер нагноєні рубці якимись ліками.

— Хто побив?

— Полковник. Рукояткою пістолета, — покірно відповів полонений.

— Який полковник? Як його звати?

— Гарріс-саїб.

У хакіма ледь здригнулось обличчя.

— Гарріс? — спитав Макферней. — Ти добре пам'ятаєш?

— Так, хакім, пам'ятаю. Гарріс-саїб з Аллігура.

— Так, — сказав Макферней. — Так. — Він мовчки протирав розчином карболової кислоти свої маленькі, обпечені ліками руки.

«Значить, батько Дженні там, у таборі обложників…» — Пальці Макфернея злегка тремтіли.

— Скажи, хакім, — наважився полонений, — скажи, тебе силоміць привели сюди?

Макферней посміхнувся:

— Ні. Я міг і піти. Але я не схотів.