Ловці мамутів - Едуард Шторх

— Я хочу забрати оту дівчину! — шепотів Заєць, показуючи на молоденьке, може, чотирнадцятирічне дівча, що саме несло з лісу сухий хмиз і весело всміхалося, показуючи білі зубенята.

Тут Гунач розлючено вишкіривсь і так ударив Зайця, що той аж зойкнув. А тоді старий ловець тричі просичав гасло племені. Це був наказ повної покори. Старий мисливець таким гаслом наказував молодшому від імені всього племені. Хто б не послухався, на того чекала найстрашніша кара прадавнини — вигнання з племені. А це було гірше за смерть.

Тому-то Заєць відразу схаменувсь і втупив погляд у Гунача. Той тим часом оглядався навсебіч і, не помітивши в таборі нічого підозрілого, кивнув Зайцеві. Обидва ловці переповзли на животі в інший ярок, а тоді, ховаючись у заростях, нахилившись, побігли до лісу.

Під буком зупинилися.

— Покажи! — сказав Гунач і став обережно дмухати на жевріючу губку.

Від губки посипалися дрібні іскорки.

— Маємо вогонь! Маємо вогонь! Гой-гой-гой! Хутчіш до своїх!

Ловці побігли клусом, щоб якнайскоріше покинути небезпечне місце. Гунач добре пам’ятав дорогу назад, і тому вони посувалися швидко й упевнено.

За лісом відривалася степова країна, лише де-не-де поросла чагарниками. Тут доводилось пильнувати, бо кожного, хто йшов цією рівниною, було видно ще здалека. Тому обидва мисливці нахилилися й намагались перебігти низинками.

Раптом вони вражено зупинилися. Перед ними на ґрунті видно було сліди велетенського звіра.

— Мамут! — разом скрикнули ловці й роздивились навкруги, чи нема де поблизу отого могутнього слона.

Адже сліди були зовсім свіжі.

Але скрізь панувала тиша і спокій.

Гунач та Заєць рушили далі. Іншого разу вони б не збочили від мамутових слідів і вислідили б товстошкірого велетня, проте зараз — далеко від племені й з таким важливим завданням — треба забути про все. Тільки вперед!

Сонце приємно пригрівало. Десь озивалася зозуля, а над розквітлим лугом літали джмелі.

Ловці щасливо перетнули відкритий степ і лісистим схилом зійшли в долину, щоб скоротити шлях. Тут хвильку перепочили — з’їли по шматку м’яса, напилися з потоку й зручно простяглися на траві. Обидва милувалися вогником, що жеврів у губці. Вогник швидко поїдав губку — від неї лишився вже тільки малесенький шматочок. Тому Гунач знайшов іншу, більшу губку, запалив її, а старий недогарок закинув.

Але що це? Чути якісь голоси!

Обидва ловці підхопилися. Голоси лунали ближче.

— Їх багато! — зашепотів Гунач.

— Втікаймо!

Але тут із-за кущів на луг вийшов ловець, все тіло якого було розмальовано жовтою глиною, і, побачивши здивованих Гунача та Зайця, голосно скрикнув.

Гунач чкурнув у гущавину, а Заєць стрілою за ним. Лихо! Гунач одразу впізнав Змія, їхнього вчорашнього бранця. Про боротьбу годі було й думати, бо вороже плем’я вже мчало вздовж потоку.

Гунач ще раз визирнув з-за кущів, схопив камінь і поцілив ним Змія в голову. Змій поточився. Він теж упізнав Гунача по спотвореному обличчю й ще шаленіше пустився в погоню за втікачами.

Заєць лише трохи відстав, і вже над самою його головою просвистіла сокира, кинута розлютованим Змієм.

Та поки збіглися інші ворожі ловці й Змій устиг пояснити їм, що на їхню землю вдерлося двоє чужаків, Гунач і Заєць виграли на часі. Небагато, правда, але досить, щоб дерева та кущі сховали їх. Тож переслідувачі змушені були йти по слідах, не бачачи самих утікачів, а це до деякої міри затримувало погоню.

Гунач одною рукою стискає жевріючу губку, а другою відгортає гілля. Заєць, важко дихаючи, намагається не відставати. З пальця в нього цебенить кров. Юнак забив палець об камінь. Кривавий слід допомагає переслідувачам.

Посатанілі ловці прагнуть будь-що покарати нахабних чужаків, які насмілилися вдертися на мисливський терен могутнього племені. Їхні голоси лунають уже зблизька.

Раптом Гунач несамовито заверещав. Разом із Зайцем вони мало не налетіли на носорога. Могутній звір напрочуд спритно скочив на ноги, але перш ніж устиг напасти, обидва втікаючі промайнули повз нього і, немов поранені вепрі, кинулись у хащі.

Наступної миті увагу носорога привернули переслідувачі. Він грізно нахилив голову, наставив уперед довгі роги на носі, міцно вперся ногами в землю — і так зустрів Змія та інших його друзів.

Що тут діялося потому, Гунач і Заєць не бачили. Вони лише чули жахливі крики й страшні зойки.

Загін переслідувачів, наразившись на лютого товстуна, розсипався по лісі, а тоді, тривожно перегукуючись, мисливці знову зібралися докупи. Тільки Змій з трьома своїми друзями невпинно гнався за втікачами. Кривавий слід довів переслідувачів до Сазави. Без вагання вони кинулись у річку і, опинившись на другому боці, почали старанно оглядати берег, щоб знайти сліди.

— Ага! Вони не відразу вийшли на берег. Хочуть ошукати нас! — вигукнув Змій. — Треба трохи спуститися водою. Знаємо такі хитрощі!

Переслідувачі подалися шукати криваві сліди на правому березі річки вниз по течії. За мить вони зникли.

Тоді в густій кроні старої верби на лівому березі річки хтось засвистав бабаком. Із словами: «Повітря чисте!» додолу зіскочив Гунач. Із дупла дерева виповз Заєць. Обличчя в утікачів були задоволені. Переслідувачі не помітили старої верби і погналися аж на той берег.

— Ге-ге-ге! — тішився Гунач, ляскаючи себе по стегнах.

— Га-га-га! — реготав і Заєць, щулячи вуха.

Зміїв загін не мав добрих слідопитів.

Обидва втікачі ще раз озирнулися навсебіч і, не бачачи нічого підозрілого, зайшли у воду.

— Зажди! — прислухаючись, тихо сказав Гунач. — Повертаються! Ховаймося!

Але шукати сховище не було часу. Гунач зануривсь у воду — тільки голова й губка стирчали над гладінню ріки. Заєць учинив