Ловці мамутів - Едуард Шторх

Раптом з кущів на переляканого сайгака стрибнув леопард, схожий на велетенську кішку. Хижак затопив пазури сайгакові в хребет, повалив тварину на землю і вп’явся їй у горло.

Заєць угледів роззявлену під час стрибка зубасту пащеку голодного хижака й припав до землі, немов пташеня, що випало з гнізда. Але тут же отямивсь і швидко відповз далі від небезпечного місця. Заєць уже не бачив, як леопард розриває нещасну жертву…

Здивований Гунач теж добре бачив, що трапилось. Він кинувсь у чагарник і там зачекав на свого друга. Вдалині мелькали переполохані сайгаки. Здавалося, ніби вони летять над буйним степом.

За деякий час Гунач тричі свиснув, немов бабак. Поблизу розхилилася трава, і з неї вискочив Заєць. Він був дуже наляканий: ворушив носом і кліпав очима. Не гаючись, обидва мисливці пустилися тікати й, зробивши великий гак, вийшли на попередній шлях. На якійсь гірці вони зупинились. Гунач знову оглядав місцевість.

— Ми близько мети, — пошепки мовив він, але за мить, забувши про небезпеку, голосно скрикнув: — Диви — он там!

Заєць пильно глянув туди, куди показував Гунач, однак нічого не помітив.

— Поглянь лишень за оті буки! — порадив Гунач.

— Ага, бачу дим! Дим! — схвильовано вигукнув Заєць.

Над затишною улоговиною за лісом, понад кронами дерев клубочився синій дим. Обидва мисливці обережно просувалися вперед, перебігаючи від дерева до дерева, ховаючись поза ожиною. Вони підійшли вже так близько до стійбища чужого мисливського племені, що могли навіть розрізнити людей.

Щоб не виказати себе, Гунач та Заєць видерлися на крислатого бука й сховались у його верховітті. Звідси чуже стійбище було видно мов на долоні.

То було могутнє плем’я. Коли б Гунач умів рахувати, він сказав би, що в таборі вісімнадцять мисливців, крім жінок і дітей. Ватаг сидів на підвищенні на ведмежих шкурах, а жінки носили йому з вогнища печені шматки м’яса. Чоловіки про щось радилися, а діти бавилися трохи віддалік.

— Вона там, Ласичка там! — зашепотів Заєць.

Справді, Ласичка стояла серед жінок чужого племені. Вона й не думала про втечу. Вільно походжала по табору, куди їй заманеться. Молодий ловець, помальований жовтою глиною, щось наказував їй, а вона покірливо виконувала його забаганки.

Обидва друзі довго ще спостерігали з бука за життям у чужому таборі. На щось наважитись вони не могли: їх тільки двоє проти численного племені.

Деякі жінки пішли з табору нарвати їстівних рослин, які гарно смакують після м’яса. Серед цих жінок була й Ласичка. Вона походжала краєм лісу, а потім підійшла майже до бука, на якому сиділи її одноплемінники.

Гунач, щоб краще бачити дівчину, нахиливсь уперед, але гілка під ним захиталася. Тоді він ухопився руками за горішні віти й притримав ногами гілку, щоб не гойдалася.

Заєць, що сидів на міцній гілляці, спершись об стовбур, зауважив Гуначеві:

— Що ти робиш? Ми ж так викажемо себе!

На щастя, саме повіяв вітрець, і дерева зашаруділи верховіттям.

Ласичка насмикала якогось коріння й рушила назад у табір.

Гунач не втримався й вигукнув гасло Мамутикового племені.

Дівчина здригнулася, стала, а коли гасло пролунало ще раз, по-звіриному заскавучала, що мало означати: «Ні!» — і клусом побігла до стійбища свого нового племені. Ніхто з чужих мисливців не звернув уваги на ті звуки. Гунач вишкірився й тихо промовив:

— Вона вже їхня!

Довго ще сиділи Заєць з Гуначем на дереві, аж поки побачили, що загін чоловіків за наказом ватага залишає стійбище. Напевно, вирушає кудись на лови. Гунач з їхніх жестів зрозумів, що десь у цих краях вони вислідили мамута.

В таборі залишилося двоє вартових і кілька жінок з дітьми, що доглядали за вогнем.

Обидва ловці злізли з дерева й підповзли аж до самого стійбища: зараз можна було спробувати здобути вогонь. Вони залягли в невеличкому яру, сховані за густими терновими кущами. Чекали на мить, коли можна непомічено вихопити з багаття палаючу гілку.

Двоє дівчаток, що рвали щавель, підійшли близько до чатуючих ловців. Гунач і Заєць знерухоміли, готові до втечі, коли це дівчатка побачили в траві мишу й почали ганятись за нею.

Друзі могли й далі спокійно стежити за табором.

Багаття ні на мить не залишалося без варти. Вартові пекли на ньому великі шматки оленячого м’яса і їли їх.

Довго лежали принишклі Гунач та Заєць, коли це раптом побачили, як, щось збираючи, до них наближалася Ласичка.

Гунач тихенько засвистів голосом степового бабака. Дівчина стрепенулась, оглянулася й тоді — немовби нічого й не сталося — присіла під терновим кущем. Гунач напівголосно гукнув до неї:

— Ласичко, втікай з нами!

Дівчина відповіла рухом, що даремно кличуть її. Вона залишиться тут.

Гунач помовчав, а потім знову загукав:

— Ласичко, в нас вогонь згас…

— Ідіть геть звідси! — відповіла дівчина, пов’язуючи ремінцем собі волосся.

— Дай нам вогню, Ласичко! — попросив Гунач і кинув дівчині губку, яку щойно відламав від бука.

Ласичка ще якусь мить робила собі зачіску, потім схопила губку й пішла до вогнища. Незабаром вона повернулась і, проходячи повз терновий кущ, кинула жевріючу губку, попередивши:

— Ідіть, ідіть! Мисливці скоро повернуться, і лихо вам буде!

Заєць, звиваючись гадюкою, поповз у траві по губку й швидко повернувсь, сяючи від щастя.

— Тікаймо! — квапив Гунач, готовий бігти.

— Зажди ще трохи! — попросив Заєць і оглянувсь на стійбище.

— Чого чекати? Ласичка