Ловці мамутів - Едуард Шторх

Гуначева промова вплинула на плем’я. Мисливці підтримували її схвальним бурмотінням.

Мамутик обвів поглядом усіх присутніх і помітив, що Копчем та Вивірчак теж на боці нещасного хлопця. В голові йому майнула згадка про страхітливу прірву й грізного лева…

Суворий погляд Мамутикових очей раптом пом’якшав, і ватаг спокійно промовив:

— Гаразд, Гуначе! Іди й принеси новий вогонь! Три сонця чекатимемо.

— Я піду з тобою, Гуначе! — сказав молодий Заєць, що вже не раз відзначався на ловах. — Бо Сова шкутильгає, не може.

— І я піду! — зголосився Копчем і ступив наперед.

Старий Гунач похвалив хлопчину, але взяти його з собою в небезпечну дорогу відмовився. Жінки принесли м’ясо, яке ще залишилося після вовків, Гунач із Зайцем взяли собі по шматкові й вирушили в путь.

Вже сяяли зірки й місяць випливав з-за обрію. Плем’я щиро бажало успіху тим, хто йшов шукати вогонь.

Над табором запала тиша. Всі зажурились.

— Тут дуже мокро! — почали скаржитися мисливці, й ватаг показав на найближчий горбок — табір мав переселитися туди.

Діти й жінки розташувалися в чагарнику, біля них полягали ловці із зброєю напоготові. Кожен потемки жував сире м’ясо.

Вивірчак не пішов спати разом з іншими дітьми — він щось уперто шукав. Раптом вечірню тишу розітнув голос, сповнений плачу:

— Гус-ко, гус-ко!

— Замовкни ти там! Твою гуску вже давно з’їла лисиця! — гримнули на нього ловці.

Хлопець, схлипуючи, невтомно нишпорив навколо табору…

Ніч була ясна, на небі — ані хмаринки. Це добре, бо сьогодні плем’я не має захистку від дощу.

Незабаром сон склепив очі всім потомленим ловцям. Кінець кінцем бідолаха Вивірчак теж заповз під шмаття до дітей. Не спали тільки двоє мисливців-вартових.

Від лісу наближалися якісь мерехтливі цятки.

То повертались вовки, щоб на покинутому стійбищі шукати залишки їжі.

Гунач і Заєць ішли лісом. На паску в кожного висіло по шматку м’яса. Місяць гарно освітлював путь крізь рідкі переліски.

— Куди ми йдемо? — запитав Заєць свого досвідченішого друга. — Це ж та дорога, якою ми щойно гналися за розмальованим чужинцем і Ласичкою.

— Так, та сама. Сліди чужого мисливця приведуть нас до його племені. Там ми знайдемо Ласичку й вогонь, — відповів Гунач.

Коли ловці минули майже непролазний байрак, Заєць зауважив:

— Ми не знайшли слідів завидна, а тепер поночі — і поготів.

— Твоя правда, Зайцю! Слід уночі губиться, але вогонь виказує себе. Га?

Місяць плив високо в небі, коли вони досягли скелястої гори біля вже знайомої річки.

— Тут відпочинемо, — промовив Гунач і відшукав під самою вершиною досить затишне сховище.

Внизу шуміла Сазава, а за нею стелилася безмежна рівнина. Заєць скорчився в куточку, вкрився шкурою і, тримаючи в зубах шмат м’яса, заплющив очі. Так і заснув.

Гунач сів на камінь і уважно вдивлявся в далечінь за річкою. Вітрець овівав його приємною прохолодою. Гунач боровся зі сном і так напружено вдивлявсь у далечінь, ніби бажав запам’ятати бачене навіки. Раптом він скрикнув і випростався. Вдалині засяяв вогонь, його могутнє полум’я шугало високо-високо. Напевно, то було урочисте вогнище, бо такого не розкладають для звичайної вечері.

— Вони вже там! — тихенько промовив Гунач і став пильно приглядатися, де саме палав вогонь.

Незабаром, задоволений, він притулився до Зайця, обгорнувся хутром і заснув міцним сном. Він уже не почув, як серед глибокої тиші озвалося нявчання, ніби кошаче. То канюка поверталася з полювання. Покружляла над купою буків і, плавно похитуючись, полетіла в сповиту туманом долину.

Обидва ловці прокинулись незабаром після сходу сонця.

— Що, Гуначе, рушаймо далі? — запитав Заєць.

Гунач кивнув головою на знак згоди. Ловці зійшли до Сазави, але Гунач уже не шукав слідів, а крокував навпростець до поблизького ліска. Заєць покірливо простував за ним. Він знав, що ніхто так не знає місцевості, як Гунач.

А Гунач іще ані словечком не прохопився про те, що бачив уночі. Він пильно роздивлявся навкруги й суворо дотримувався обраного напрямку. Що далі просувалися ловці, то обережнішими ставали, йшли якнайтихіше.

За лісом стелилася степова рівнина, де-не-де стриміли невеличкі лісисті пагорби.

Раптом Заєць заскавучав і засіпав носом, мов справжній заєць. Він показав на стадо сайгаків, що паслося неподалік. Гунач підбіг з яруги до Зайця, і обидва ловці захоплено стежили за полохливими тваринами, що стояли проти вітру й не чули присутності людини.

Сайгаки безтурботно, наче танцюючи, підстрибували в траві. Їхні тіла, схожі на овечі, напрочуд легко злітали над лугом, а коротка брудно-жовта шерсть вилискувала в сонячнім промінні. Довгі, трохи вигнуті роги загрозливо стирчали вгору. Але обидва ловці знали, що сайгаки ніколи не наважаться чинити опір.

Гунач розумів, що сьогодні не можна гаяти часу на лови, але пробуджений мисливський запал ніби причарував його до сайгаків. Гунач моргнув Зайцеві, щоб той повз по землі й виганяв прудконогих тварин на нього. Яка це насолода поцілити сайгака влучно кинутою сокирою!

Заєць також геть забув про мету їхніх мандрів і захопився полюванням. Він обходив дугою втікаючих тварин. До одного сайгака підповз зовсім близько й заліг у траві, затамувавши подих. Зблизька він побачив, що сайгак щось нанюхав і поводить своїм