Ловці мамутів - Едуард Шторх

Раптом Заєць відчув, що Гунач тягне його за ногу. Що йому треба?

Здається, вони таки попалися. Четверо мисливців пильно оглядають річку й берег. Ніщо не сховається від їхніх очей. Напевно, вони дуже дивуються, де це поділися втікачі. Заєць висунув з води тільки ніс та й то боїться, що саме через той ніс перечепляться переслідувачі, коли повертатимуться назад. Ой, ой! Важка буде боротьба — двоє проти чотирьох! От і край чудовим мандрам у широких степах…

Гунач знову сіпонув Зайця за ногу. Диви — Гунач підтягує до себе пливучу вільшину, що застрягла між валунами. Заєць миттю вгадав його намір, і вже обидва ловці, сховавши голови за пливучим кущем, переходять на глибше місце. Жевріючу губку Гунач настромив на надламану гілку.

Гладінню Сазави тихо пливе напівзатоплений вільховий кущ. На правому березі переслідувачі не помітили ніяких слідів і тому вирішили перейти річку, щоб знову оглянути ті сліди, які бачили востаннє.

Змій сказав:

— Вони хитрі! Залишилися на лівому березі.

Він підійняв угору сокиру й побрів у напрямку валунів, де щойно ховалися Гунач і Заєць.

Пливуча вільшина вже далеко — хіба що каменем поцілиш…

На березі біля старої верби меткий Змій ураз помітив кров і не роздумуючи вдарив сокирою по стовбуру, аж дерево загуло. Зазирнув у дупло — порожнє! Тільки калюжа свіжої крові свідчила, що поранений щойно був тут.

— Хтось залазив на вербу! — зауважив один з мисливців, побачивши кілька поламаних гілок.

Переслідувачі нишпорили по березі, шукаючи слідів, але так нічого й не знайшли.

— Річки вони не переходили, і їхні сліди кінчаються тут, у цій вербі! — кінець кінцем одностайно погодилися переслідувачі.

Таємничий і незрозумілий страх пройняв їх. Куди зникли втікачі?

Четверо мисливців стоять навколішках у траві під вербою й позирають одне на одного.

Ніяк не можуть збагнути того, що трапилось.

Мовчить спритний Змій, принишк досвідчений Лелека, знітився дужий Бик, нічого не каже швидкий Чеглик… Тільки вуха щулять.

У Мамутиковім племені панував смуток.

Нема де спекти впольованого оленя… А хто хоч раз покуштував печене або копчене, той неохоче жує тверде сире м’ясо.

Всі чекають на Гунача та Зайця. Чи принесуть вони вогонь? Чи взагалі повернуться?

Час від часу хто-небудь виходить на вершину й вдивляється вдалину, чи не видно де якого сигналу.

Але діти, звичайно, й хвильки не всидять спокійно. Бавляться біля потоку золотими зернами. Вчорашню гать зруйнували, вода спала, й золота руда виграє на сонці дрібними блискітками.

Чоловіки з жінками байдуже топчуть золотий скарб. А коли діти показують їм повні жмені сяючих зерняток, дорослі відводять очі, бо блискуче золото нагадує про втрачений вогонь… Ох, коли б знову здобути вогонь!

Дехто з ловців лагодить зброю — прив’язують новими ремінцями обтесані кресальні камені до розщеплених сокирищ. Ватаг Мамутик вправно відколупує кремінні ножики від великого кресального каменя, вставляє їх у держаки з оленячого рогу й заліплює смолою.

Засмучений Вивірчак повертається вздовж потоку після марних пошуків гуски. Невгамовні дітлахи зустрічають його глузливими вигуками:

— Гус-ка, гус-ка!

Вивірчак розсердивсь і погнався з дрючком за верескливими малюками.

— Зажди, Жабко язиката, я розірву тебе на шматки й викину гайворонам! — загрожує він пустотливій дівчинці, що спритно бігає навколо терня, тікаючи від розлютованого хлопчини.

Шкода, що Копчем кудись пішов, він допоміг би Вивірчакові.

— Гус-ка, гус-ка! — знову лунає з усіх боків.

Ображений Вивірчак вирішив податися далеко-далеко, щоб усі в племені плакали за ним, як він за своєю гускою. І ота противна Жабка плакатиме, бо не матиме вже з ким бігати наввипередки по степу й воювати за місце біля вогнища… Він уполює жирного оленя й цілого з’їсть сам. Нікому нічого не дасть. Навіть кусочка рогів, а з шкури зробить…

Вивірчак заблукав далеко. Не знав, куди прямує, нічого не бачив, не чув — похнюпившись йшов, куди ноги несли. Та раптом хлопчина зупинився.

В м’якому ґрунті перед ним були відбиті якісь сліди. Вивірчак забув про поганий настрій і взявся пильно роздивлятися сліди, як це робили старі ловці.

— Ні, це не олені! — мовив він сам до себе. — І не сайгаки! Треба простежити!

Зацікавлений Вивірчак побіг по чітких слідах кількох двокопитних тварин. Хлопчина вже вмів вивчати сліди. За хвилину він визначив, що звірі проходили тут недавно й що в них роздвоєні копитця з гострими краями, які не ковзають на гладеньких валунах. Вивірчак помітив також об’їдений лишайник і поскубану травичку, погризені гілки плакучої верби й потолочений плющ, що пнувся вгору по тінистих скелях. Але що це за звірі?

Зійшовши на трав’янисте плоскогір’я, Вивірчак побачив там щось із десятеро мускусних турів, на яких саме напало двоє вовків.

Вивірчак так захопився цим видовищем, що геть забув про небезпеку.

Раптом поблизу затріскотіли кущі, й перед Вивірчаком вискочив поранений тур. З шиї в нього цебеніла кров, він хитався й, здавалось, ось-ось упаде.

«Оце то здобич!» — подумав хлопець і хоробро рушив до пораненого тура, що саме впав на траву й важко відсапувався.

Тур підвів голову й великими очима глянув на хлопця.