Ловці мамутів - Едуард Шторх

— Таки вислідили нас оті вовки. Я гадав, що там, біля річки, ми ошукали їх. А вони за нами аж сюди… Але ми не дамося.

Мамутик з кількома дужими воїнами причаїлися в чагарнику, щоб напасти звідти зненацька. Решта мисливців залягли в траву й чекали, коли ворог вийде з лісу. Бій, певно, буде запеклий. Якщо чужі ловці переслідували Гунача та Зайця аж сюди, то нелегко буде прогнати їх.

Тут із лісу вийшло кілька чоловік. Вони були при зброї, але сокири тримали за поясами, а списи — вістрям униз. Ні, це не заклик до бою! Двоє чужаків навіть ведуть за руки дітей, які відстали в лісі, йдуть прямо, не скрадаються, не ховаються…

Гунач крутить головою, затінює очі долонею й нерухомо стежить за невідомими ловцями.

Диви! Копчем із дрючком у руці став проти чужаків! Чому він не втік? Невже хоче битися з ними?

Мамутик висвистує сміливому хлопчині гасло племені, щоб той негайно повертавсь у табір. Але Копчем, кульгаючи, ступив кілька кроків назустріч чужакам і загрожує їм палицею. Ці щось кричать Копчемові, оточують його. Невже скривдять хлопця? Ні. Копчем повертається і, спираючись на ціпок, спокійно прямує разом з ними до стійбища.

Це вже дуже дивне! Хто вони, оті приходьки?

З чагарника озвалися голоси мисливців:

— Та то ж Забіяка!

— А біля нього Охунь!

— Кривий Ріг веде нашу маленьку Крушанку!

Відступники повертаються до свого племені…

Мамутик тихо засвистів, подаючи знак, щоб воїни поверталися до стійбища. А тут перелякані жінки збилися до гурту, готові на кривавий бій або на втечу. Ватаг відсилає їх до наметів. Хай працюють. Небезпека минула…

В таборі знову спокійно, немов тривоги не було.

Забіячин загін підійшов до самого стійбища, але біля першого намету зупинився. І Забіяка, й усі його спільники дуже змарніли, у кожного на тілі додалося рубців. Вони стоять мовчки й чекають, коли їх покличуть до вогню. Але ніхто не кличе. У таборі запанувала напружена тиша. Навіть малі діти не бігають і не галасують, а туляться до матерів. Намоченим хутром Дярга витирає Копчему розбитий палець на нозі; на непроханих гостей вона й не глянула.

Ніхто не говорить до Забіяки, ніхто не подає печеного м’яса його друзям. Видно, що Забіяка дуже збентежений таким байдужим ставленням племені. Він розгублено переступає з ноги на ногу, нишпорить очима по всьому табору, шукаючи хоч якогось співчуття.

Ловці з Мамутиком сидять навколо вогню, гризуть кістки й немов не помічають колишніх друзів.

Лише двоє малюків — Цебик та Жучок — уважно приглядаються до чужаків. Упізнають їх і пригадують деякі давні пригоди із часів спільного життя.

Жучок — пестунчик усього племені — раптом схопив Охуня за шкіряну накидку й потяг у табір до вогнища.

— Ходи, ходи! Маємо новий вогонь. Подивись!

Охунь спочатку покірно пішов за Жучком, а потім підхопив дитинча на руки й присів з ним до вогню, де в колі ловців раптом знайшлось вільне місце.

Другий малюк — Цебик — притяг до вогнища вельми схудлого Товстуна. І для Товстуна знайшлося місце. Товстун розгубився й не знав, куди очі подіти. Тримав хлопчика на руках, немов немовлятко. Цебик ненароком устромив Товстунові в рота держак сокирища, а той від несподіванки похлинувсь і закашлявся.

Витівка малого всіх розвеселила, й над стійбищем розлігся веселий регіт:

— Цебик настромив Товстуна на рожен! Га-га-га-га!

Цей сміх розтопив кригу в Мамутиковому племені. Забіяка та решта його друзів теж увійшли до стійбища й посідали до вогню. Ніхто не гнав їх, ніхто не докоряв — ні Мамутик, ні його дружина Дярга.

Згодом Забіячині друзі почали розповідати про свої поневіряння, про голодні мандри по світу й про те, як нині випадково знайшли в лісі залишки ведмедя. Чіткі сліди привели їх аж сюди.

Вивірчак, лежачи на шкурах, зі смаком гризе велику кістку.

Але що трапилось? Чому він раптом випустив кістку з руки й побіг із стійбища?

Вивірчакові здалося, ніби він чує якесь ґелґання. А може, він помиляється? Ні, ні — ґелґання озивається знов!

— Гус-ко! Гус-ко! — кличе Вивірчак і мчить до потоку.

А там біля води, змахуючи крильми, витягнувши шию й роззявивши дзьоба, назустріч хлопцеві біжить гуска.

— Ох ти, волоцюго! — гукає хлопець, пригортає гуску до грудей і переможно кричить: — Бачите? Повернулася!

Діти посипали йому назустріч, кожне хоче погладити гусоньку. Вивірчак щасливий…

Сова підкинув у вогонь оберемок хмизу. Полум’я шугнуло вгору, розсипаючи віялом іскри.

Манюсіньке дитинча причвалало до ватага й подало йому шматок руди із мерехтливими золотими зернятками. Мамутик узяв камінь у руки, хвилину тримав на випростаній долоні, та, побачивши в кущах чатуючу гієну, шпурнув ним по нахабному хижакові.

Золото? Це лише іграшка для дітей!

Засмаглий худорлявий хлопчина з насолодою обсмоктує кінчик гілки, яку тримав у руці. То Копчем, який разом з Вивірчаком щойно вигріб із розколини в скелі стільник, повний меду диких бджіл. Хлопчаки відбігли з солодкою здобиччю далеченько, та все ж кілька бджілок прилетіли аж сюди. Копчем обмахнувся гілкою й побіг далі. Але де це подівся Вивірчак? — озирається він на бігу.

А мед такий смачний!