Ловці мамутів - Едуард Шторх

Але бенкет не відбувся.

Хворий ватаг, зціпивши від болю зуби, причвалав до тих, що несамовито веселилися, й кількома вигуками, схожими на вовчий гавкіт, наказав повиносити з ями відрубані шматки м’яса, вже нанизані на жердини, й дбайливо сховати, бо скоро почнеться буря.

Небосхил на заході оповили чорні хмари. За хвилину зашуміли віти, загойдались дерева, вітер здійняв хмари дрібної пилюки з висохлих багновищ і сипонув нею, мов снігом, у найскаженішу заметіль. Загуркотів грім, і з неба ринула страшенна злива.

Коли буря вщухла, ловці, протираючи очі, повиповзали із сховищ. Повсюди височіли замети жовтої пилюки, яку дощ перетворив на болото. Мамут у ямі був геть засипаний.

Ловці забрали врятовані шматки м’яса й подалися до стійбища на Білій скелі готувати вечерю.

Аж у стійбищі зник вогонь!

Немає вогню! Знову немає вогню!

Ой, нещастя! Лихо, лихо!

Всі побігли подивитися на мамута, а вітер тим часом порозкидав головешки й дощем та пилюкою задушив полум’я. Гой, гой, немає вогню, щоб спекти м’ясо…

Над лісом лунають жалібні зойки. Копчем заливається сльозами від щирого смутку. О, яке горе несподівано впало на плем’я. Копчем не забув, як тяжко жилося без вогню в печері або тоді, коли потік залляв багаття. О, як клялося тоді плем’я, що берегтиме вогонь, що вогнище вже ніколи не згасне! А як важко здобули вони новий вогонь! І ось нині плем’я знову залишилось без вогню, й ніхто не знає, чи ще здобудуть його. Лихо, лихо всім!

Копчем уже дорослий хлопчина. Він принесе вогонь. Так, він дасть племені вогонь! Копчем дужий, сміливий і меткий — та й тіло в нього вже не болить…

Копчем глянув на заплаканого Вивірчака й знаком покликав до себе. Копчем відкриє другові свій задум. Вивірчак надійний хлопчина, найкращий у племені. Друзі разом вирушать шукати новий вогонь… Копчем нічого не боїться, а треба буде — то й життя віддасть!

Ловці шукають винного, який занедбав свій обов’язок і накликав на плем’я таке лихо. Хтось вигукнув:

— Сьогодні Вовчиця вартувала біля вогню!

До згаслого вогнища пробирається розлючений Забіяка, вимахуючи замашним дрюком:

— Де вона, де вона? Забіяка покарає! Ватаг — глина!

Забіяка відшукав зіщулену Вовчицю й так ударив її, що вона покотилась аж на самий край скелі. До Вовчиці підбігло дитинча й ненависним оком глянуло на жорстокого Забіяку.

Інші ловці лише тихо замурмотіли.

Забіяка схопив принишкле дитинча за руку й кинув ним об землю. Та Забіяку самого цієї миті штовхнув Мамутик, аж той поточивсь і, втративши рівновагу, скотився схилом гори й ледь утримався на прискалку. Пополотнілий Мамутик важко сів на свій стілець біля згаслого вогнища.

Перелякане маля лежало на землі біля своєї непритомної матері.

Забіяка, видершись нагору, злорадно вишкірився, але ніхто не звернув на нього уваги.

Значить, плем’я не схвалило його поведінку.

Старші ловці оточили ватага й радяться. Мамутик каже, що мокрі недогарки вже не роздмухати, що вогонь зник остаточно, що в них немає навіть вогняного каменя для кресання!

Тепер сивий Гунач щось пропонує й показує кудись удалину, за річку.

Рада мисливців визнала його слова розумними, ватаг теж схвально кивав головою.

Гунач підвівся й сказав, що знову, як і торік, піде по вогонь до чужого племені за великою річкою. Але цього разу ловці не погодились. Адже в племені є кілька юнаків, які не злякаються небезпеки, — нехай вони теж покажуть, на що здібні!

— Хай іде Мамутик! — вигукнув Забіяка. — Він дужий і досить сміливий! Га-га-га!

Всі знали, що кількаденна хвороба виснажила Мамутика, що він навряд чи витримає важку дорогу. Тому ловці гримнули на Забіяку, щоб мовчав з такими порадами. Вовчий Пазур, Укмас, Сова, Кумач, Щербатий Зуб, а поперед усіх Копчем з Вивірчаком зголосилися йти по вогонь.

— Піду я, — після хвилинного вагання рішуче заявив Мамутик. — Сам принесу вогонь — або загину!

Він відкашлявся й мовив до присутніх ловців:

— Забіяка добре сказав. Піду. Ви залишитесь — слухайте Гунача!

Ловці погомоніли й погодилися:

— Щасливо повертайся!

— Але з вогнем! — ущипливо додав Забіяка.

— Візьми нас з собою! — благали Копчем з Вивірчаком.

Мамутик усміхнувся до хлопців і згодом сказав:

— Ти, Копчеме, хотів іти по вогонь і тоді, з Гуначем. Гаразд — підеш! Вивірчак зачекає тут. Більше розвідників — більше небезпеки. Самі впораємося, Копчеме! Дярго, дай мені фарбу!

Дярга подала Мамутикові грудку мокрої глини, й той намалював Копчемові на чолі та на грудях жовті рисочки й кружечки — чародійний знак, що захищав від нещасного випадку. Такий же знак намалювала Дярга й Мамутикові.

— Жаль відпускати тебе, — мовила дружина на прощання. — Ти ще надто слабий.

— Прогулянка не зашкодить мені, — твердо відповів Мамутик. — Переді мною велика мета, і я вже відчуваю, як сила клекоче в мені. Може й загину, але не здамся!

Мамутик з Копчемом зійшли до річки, спустили на воду схований човен і попливли. З табору на Білій скелі плем’я дивилось їм услід. На найвищому місці на скелі нерухомо застиг Вивірчак, заслоняючи рукою очі від сонця.

Човен, зроблений з вигнилого й трохи випаленого стовбура, спочатку закрутила стрімка вода, але згодом ловці дісталися на глибше місце й швидко попливли вперед. Вони сиділи на стовбурі верхи, а веслували крислатими гілками. Зброю сховали в дуплі свого примітивного човна.

Білу скелю оповила тиша. Ловці мовчки дивилися у далечінь.

Старий Гунач підвівся, вийшов на вершечок скелі, простер руки й