Ловці мамутів - Едуард Шторх

— Гуначе, зачекаємо до ранку! — пропонував дехто.

— Ти слабкий, хіба дійдеш?

— Заєць там лежить у крові, сам у лісі! — не поступався Гунач.

— Він почекає до ранку, а ти відпочинь, — наполягали ловці.

— Тоді піду сам, а ви залишайтесь! — сердито вигукнув Гунач і попрямував до лісу.

Мамутик крикнув:

— Гуначе, сам не підеш!

Він поділив ловців на два загони. Один загін залишився в таборі, а другий вирушив рятувати Зайця.

Гунач показував дорогу.

Ті, що залишились у стійбищі, проводили їх поглядами, потім знову полягали й вкрилися шкурами.

Вартові обійшли увесь табір. Вовків поки що не видно.

Блідий місяць знову визирнув з-за хмар. Ніде ані шелесне. Ніч тиха-тиха.

Коли ж вранішня зоря запалила на сході небокрай і почали озиватися пташки, з лісових хащів виступила дивна процесія. Попереду крокували два мисливці, за ними четверо несли пораненного Зайця на носилках з віття, а ватаг ішов, підтримуючи Гунача. Похід замикали Щербатий Зуб та Вовчий Пазур, які тягли ведмежу шкуру, й кілька ловців із шматками м’яса в руках.

Вартові, вгледівши цей похід, підняли на ноги увесь табір. Діти кинулись назустріч ловцям і, миттю повернувшись назад, розповідали:

— Всі повернулись!

— Вполювали великого ведмедя!

— І вогонь є!

Сова, почувши, що несуть вогонь, кумедно застрибав на кульгавій нозі й радісно вітав прибулих, збуджено змахуючи руками.

Табір завирував.

Тільки-но поклали пораненого Зайця, Мамутик миттю роздмухав вогник із губки, що її обережно ніс у руді.

— Новий вогонь!

Полум’я палахкотіло, осяваючи все стійбище.

— Слава! Знову маємо вогонь! Гой, гой, гой, гой!

Хтось підкинув хмизу. Як приємно грітися біля вогнища! Геть смуток!

Чоловіки понастромляли м’ясо на рожни й пекли його, сівши в коло біля багаття. Жінки й діти були поза цим колом: місце біля вогню належало тільки чоловікам. Почесне місце — за вітром — завжди займав ватаг. Ось Мамутик уже котить велетенський камінь і сідає на нього. Золоті зернятка, вкраплені в камінний стілець, виблискують при сяйві вогнища.

Хоч багато подій трапилося за цей час, але ніхто не наважується почати розмову, поки ватаг племені не зайняв своє почесне місце. Тільки він має право порушити мовчанку.

Ось він уже починає говорити, його мова схожа то на шум лісу, то на тріск гілок, то на свист вітру, то на звірине ревіння. Все плем’я стежить за його губами, читає думки з виразу обличчя, з окремих звуків і рухів.

— Гунач розповість про все, коли відпочине. Що вогонь принесли — самі бачите. Я розкажу, як ми знайшли вночі Зайця. Чи ви вже приклали йому до рани подорожник? Гаразд, нічого, видужає. Знову бігатиме, бо на нозі в нього лишилось іще багато пальців. Але він втратив багато крові: Гунач довго вів нас лісом і плоскогір’ям. Раптом під скелею ми побачили вогник. Гунач сказав, що Заєць там. Ми відразу побігли на той вогник, але що ж побачили?

Біля згасаючого багаття Заєць захищається останньою головешкою від великого ведмедя. Ми вигукнули наше гасло й кинулись Зайцеві на допомогу… Тепер ви бачите самі, який то був страшний хижак! Такого хутра ми не мали ще ніколи…

— Але ж і добре ти йому дав, Мамутику! — прохопився один ловець.

— Замовкни! — наказав ватаг і мовив далі. — Ми врятували Зайця лише тому, що відвернули увагу ведмедя на себе. Бідолашний Заєць не дочекався навіть до кінця боротьби й звалився біля вогню. Незабаром ми забили ведмедя. Подайте мені оту лапу, я засмажу її…

Тільки після цієї промови розпочалася жвава бесіда. Кожен щось знав, і кожен чимось цікавився.

Діти, широко розплющивши очі, слухали розповіді сміливих мисливців.

Розвиднілося. Сонце вже підбилось над ранковою імлою, але ще не гріло.

Жінки перенесли Зайця ближче до багаття, його нога вже була обгорнена листям і пов’язана ремінчиком. Рани й утома давалися взнаки, але хлопець жодного разу не поскаржився й не застогнав.

Гунач сидів біля нього й задоволено всміхався.

Мамутик понюхав печену ведмежу лапу, дмухнув на неї, міцними зубами відкусив шмат, а тоді подав ту лапу Гуначеві.

Всі присутні схвально бурмотіли. Гунач одержав від ватага найвищу нагороду. Бо й справді, Гунач найбільший герой племені: здобув вогонь, урятував друга…

Цей день і кілька наступних Мамутикове плем’я бенкетувало. М’яса було досхочу.

Потріскування вогню було для всіх членів племені найлюбішою музикою на світі. Вони були щасливі… Та чи надовго?

Незабаром трапилася нова подія. Одного разу, коли мисливці сиділи в колі біля вогнища, з лісу з тривожними вигуками вискочили діти й стрімголов помчали до стійбища. Попереду всіх бігли Копчем з Жабкою. Раптом Копчем почав відставати й зашкутильгав.

Мисливці повставали й, задоволено всміхаючись, дивились, як діти біжать наввипередки.

Вовчий Пазур зіпнувся на камінь, щоб краще бачити, й за хвилину забубонів:

— У Копчема щось на нозі — Жабка виграє! Та ні, це не гра. Бо Копчем повалив би Жабку в траву й не дозволив би дівчинці випередити його… Ні, це справжня втеча! Гей, щось трапилось!

Захекана Жабка сповільнює біг і кричить:

— У лісі вороги!

Умить усе плем’я було напоготові. Воїни із зброєю в руках стали перед табором, щоб відбити напад. Жабка розповіла, що лісом просувається ватага людей. Скільки їх, сказати не змогла.

Гунач, який уже майже оклигав, сновигав по стійбищу, підганяючи тих, хто барився.