Ловці мамутів - Едуард Шторх
— За чужаком! Спіймайте його!
Всі побігли до поблизького ліска. Втікач, напевно, подався туди.
Ловці йшли по сліду. Ватаг вів загін, його пильний зір швидко помітив, що тут переплітаються два сліди — легкий і важкий. Гунач, найкращий слідопит, добре придивившись, сказав:
— Чоловік — жінка!
Нахилившись аж до землі, обнюхав сліди, глянув у напрямку лісу й зробив висновок:
— Жінка з нашого племені!
Всі вражені й поспіхом шукають у гурті, кого з жінок немає. Але ватаг наказує бігти вперед. Швидконогі мисливці мчать за Гуначем, який блискавично читає сліди і незабаром зникає в лісі з кількома друзями. Решта мисливців біжать щодуху, щоб і собі не відставати.
О, чужого мисливця вони спіймають знову! І жінку, яка втекла з ним! Обох уб’ють…
У таборі не залишилося нікого. Жінки, діти, навіть матері з немовлятами подались за втікачами.
Вивірчак, перш ніж бігти за мисливцями, схопив оленячу шкуру й накрив нею свою гуску. Гусці це не сподобалось, і вона вирвалася. Хлопець упіймав її й знову сховав під шкуру. Гуска принишкла, й Вивірчак помчав навздогін Копчемові.
Всі хочуть бачити, як спіймають розмальованого ловця.
А багаття догоряє, й ніхто його не підтримує…
І нікому розганяти хижаків, які ласують олениною…
Втікачі — Змій та Ласичка — мчали щодуху, бо знали: коли їх спіймають — уб’ють. Вони не звертають уваги ні на терня та глід, ні на втому, ні на біль у серці — лише мчать і мчать уперед.
Вони видерлись скелястим схилом угору, збігли додолу — і опинилися на березі річки. Змій показав на воду й перший скочив у хвилі Сазави. Ласичка, не вагаючись, стрибнула слідом за ним. Вони перебрели неглибоку річку, а коли вже мали вийти на інший берег, юнак звелів своїй подружці, щоб ішла за ним водою проти течії. Змій хотів замести сліди.
Він щомиті оглядався — чи не з’явилися переслідувачі. Хоч поки що не було видно нікого, але з лісу вже долинали крики погонців.
Змій підштовхнув Ласичку, щоб привернути її увагу, й вийшов на берег. Дівчина подалася за ним. Ховаючись за прибережним верболозом, вони кинулись до найближчого гайка. Сонце вже хилилося за вершини й золотило обрій на заході.
Переслідувачі вже досягли скелястого схилу над річкою. Гунач показував:
— Тут вони скочили у воду!
— За ними! — гукнув Мамутик, і всі, хто добіг до річки, пострибали у воду. Коли перебрели на той берег, Гунач попередив, щоб не знищили слідів утікачів. Треба подивитись, де ті втікачі вийшли з води. Дивились, дивились, але слідів на березі не знайшли.
— Сутеніє! Вже не видно! — розпачливо промовив Гунач і знизав плечима.
Надбігали ті, що відстали, й деякі швидконогі дівчата.
— Вода забрала слід, — сказав Мамутик, щоб пояснити, чому припинилася погоня.
— То Ласичка втекла! — сповістили жінки й з огидою додали: — Зміюка!
— Ласичка? — ватаг здивовано сплеснув у долоні.
— Помальований причарував її…
Сутінки густішали. Мамутикове плем’я поверталось у стійбище. Сива імла здіймалася над долинами, птахи доспівували свої вечірні пісні, а кажани нечутно сновигали в повітрі навколо дерев.
Сухі гілки тріщали під ногами. Гунач ішов попереду й упевнено показував шлях до табору.
Коли він вивів плем’я з лісу на плоскогір’я, всі здивувались, чому в стійбищі не палахкотить вогонь. Невже щось трапилось? Хто винен, що вогонь згас?
А може, то ворог захопив їхнє стійбище й здобич та загасив вогнище?
Плем’я охопив жах. Мамутик з найхоробрішими ловцями обережно рушив до стійбища. Наскільки можна було бачити в сутінках, там не було нікого. Та ні — у таборі хтось вештається. Так, там ворог! Уперед! На ворога!
Мамутик вигукнув бойовий поклик і, махаючи сокирою, перший побіг у табір, а за ним — решта воїнів.
Та що це таке? В стійбищі сновигають вовки! Побачивши ловців, хижаки кинулись урозтіч, прихопивши з собою шматки м’яса. А, двоє нахаб тягнуть навіть цілого оленя. Мамутик кинув у них сокирою, і злодюги, заскавулівши, втекли у чагарник.
Але що це з багаттям? Згасло?
Мамутик нахилився над вогнищем і розгріб його сокирою. Присок зашкварчав, і вгору шугонули клубки білої пари…
Вогонь згас!
Стійбище залила вода й загасила вогнище. Все навкруги мокре… Що ж це сталося? Адже дощу не було!
Аж тут жінки пригадали, що діти загородили потічок гаттю, тож вода, мабуть, перелилася через ту гать.
Мамутик ревів, як лев, стрибав і розмахував сокирою, мов навіжений. Жінки й діти тремтіли від страху перед жорстокою карою. Лихо тому, на кого впаде гнів розлюченого ватага!
Жабка з Зозулькою греблися в приску, сподіваючись знайти бодай одну жаринку. Та марно! Хоч як вони дмухали — вогню не було…
Вогонь зник… Вогонь, що його так довго зберігали! Вогонь, який давав тепло в суворий зимовий час, вогонь, який пік для них м’ясо. Лихо, лихо, лихо!
— А де ж Сова? — лютує ватаг.
З гурту виходить бідолашний охоронець вогню. Це він винен, що вогонь згас. Він не смів залишати стійбища!
Кульгавий Сова похнюпив голову, — він розумів свою провину й чекав смертельного удару.
Діти заплакали. Тоді Гунач підійшов до ватага:
— Схаменись, Мамутику! Ми розуміємо твоє обурення. Та вбити Сову — це значить позбавити плем’я надійного ловця. А вогонь однак не запалає. Зачекай з карою! Я сам піду шукати новий вогонь і принесу його. Це така ж свята правда,
